Білорусь - не Україна

Саме цією лаконічною фразою можна охарактеризувати 
зміст реакції білоруської влади на недавні історичні події в Україні.

У недалекому минулому Президент України зробив для читацької аудиторії вельми цікавий подарунок у вигляді книги з відверто прямолінійною назвою "Україна - не Росія". Як засвідчили події кінця 2004-го, у своїй оцінці української дійсності Леонід Кучма мав повну рацію. Сьогодні ж про власну унікальність і несхожість на сусіда (щоправда, вже іншого) заявляють білоруси.

Трохи про сусідство
Перш ніж розпочати аналіз того, чим стали для Білорусі офіційної минулі президентські вибори на Україні, варто відзначити один вельми суттєвий фактор, без урахування якого сприйняти ступінь гостроти ситуації було б набагато складніше. Традиційно для білорусів Україна - величина відчутно більша, ніж, скажімо, Білорусь для українців. Цілком можливо, справа тут у реальній географії: серед усіх сусідів Білорусі лише Росія об'єктивно є маштабнішою від України за площею, населенням та ресурсним потенціалом. А оскільки населення Білорусі вп'ятеро менше, питома вага громадян у білоруському суспільстві, які мають родинні чи дружні зв'язки з Україною, суттєво вища, ніж питома вага в українському суспільстві тих, хто має такі ж зв'язки в Білорусі. Відповідно і політичні події, що відбувалися у цій країні, практично ніколи не були в Україні явищем, яке виходило б за рамки формату повсякденної стрічки новин.
Протягом усієї виборчої кампанії українська тема залишалася в білоруському суспільстві найбільш обговорюваною. Причому на усіх його рівнях: від найвищого політичного до побутових розмов у транспорті, на роботі та на кухнях. Обсяг інформаційної присутності України у білоруських засобах масової інформації виявився співмірним з висвітленням діяльності самого глави держави. У багатьох родинах, дякуючи мас-медійному ефекту живої участі в українських подіях, можна було спостерігати й справжню поляризацію: частина членів родини могла симпатизувати одному з кандидатів, а частина - іншому. До речі, недавній референдум про внесення поправок до Конституції Білорусі, що забезпечив діючому президентові можливість необмежено балотуватися на посаду президента, вкупі з де-факто безальтернативними парламентськими виборами мали у певному розумінні менший суспільний резонанс, аніж події в сусідній Україні. Результати української політичної осені-2004, на відміну від білоруської, стали ж бо справжньою сенсацією...

Обережно: подвійний стандарт
Про те, що результат українських виборів становитиме для білоруського керівництва питання величезної ваги було зрозуміло з самого початку. Однак протягом усього виборчого процесу білоруські керівники, як і годиться, не зробили жодної офіційної заяви стосовно підтримки того чи іншого кандидата - відповідно до правил невтручання у внутрішні справи суверенної держави. Зацікавленість білоруської влади у перемозі Віктора Януковича підтвердив момент відвертої недипломатичності, коли президент Білорусі слідом за своїм російським колегою привітав з перемогою українського прем'єра. Симпатії вищого політичного керівництва саме до кандидата від влади засвідчила і злива відверто тенденційних публікацій у офіційній пресі, в яких масові акції на підтримку Віктора Ющенка всупереч правилам журналістської етики та елементарної порядності називалися "апельсиновым шабашем", а їх учасники "экипированной для политической схватки группой иностранных наймитов". На жаль, Посольство України у Республіці Білорусь так і не знайшло в собі мужності помітити таке "наддружнє" ставлення офіційної білоруської преси (читай, влади) до сотень тисяч громадян своєї країни, які вийшли на вулицю відстояти право на чесний вибір. Таким чином, виконуючи функцію рупору офіційної політики, саме ЗМІ й виявили справжню позицію білоруського керівництва в українському питанні, приховану під маскою "невмешательства во внутренние дела суверенного государства". У той час як це саме керівництво після завчасного вітання визнаного фальшивим переможця затамувало в українському питанні тривалу і глибоку мовчанку.
Та ось - справжній грім із блискавкою. Виступаючи на церемонії відкриття дитячого кардіохірургічного центру, що співпало у календарному плані із завершенням третього туру українських виборів, президент Білорусі у солодко-помаранчевих тонах висловив своє ставлення до українських політичних реалій. Виявляється, "не стоит драматизировать события в связи с избранием Виктора Ющенко на пост Президента Украины", як і "не нужно кричать, что к власти в этой стране пришел прозападный политик". Адже "Украина избрала проукраинского президента", з яким, тим більше, президент Білорусі "имел опыт сотрудничества, оставивший по себе весьма хорошие впечатления". До кого звертався Олександр Григорович з цими закликами, незрозуміло. Якщо до придворних журналістів, які й справді надто вже ревно відкричали про "инспирированный американскими спецслужбами путч", тоді про своє позитивно-шанобливе ставлення до "проукраїнського" Ющенка президент, за логікою, повинен був повідомити ідеологам від пера заздалегідь. Правда, якщо ця шана насправді мала та має місце. Постфактум Лукашенко з приводу українських виборів сказав наступне: "Я сразу сделал вывод, что будет весьма сложный процесс, и я предполагал, что все это может закончиться тем, чем и закончилось". Таким чином, виходить, що увесь цей час Олександр Григорович сподівався на перемогу в Україні саме опозиції і щиро цієї перемоги бажав. Тільки таємно. У той час як його адміністрація (в силу банального нерозуміння, звичайно ж) диктувала завдання офіційним ЗМІ всіляко чорнити й таврувати прибічників цієї самої опозиції, а правоохоронцям - лаштувати перешкоди спостерігачам від білоруських громадських організацій, які їхали на українські вибори.
Черговим красномовним підтвердженням офіційного лицемірства білоруської політики може слугувати факт недавнього нагородження президентом редактора відділу політики урядової газети "Рэспубліка" Ніни Шелдишевої - людини, яка вилила на українців і їх боротьбу проти брутальної фальсифікації виборів кримінальною владою неймовірний потік жовчі і бруду, премією "За духовне відродження". За цикл статей, присвячених проблемам внутрішньої і зовнішньої політики Білорусі, як офіційно трактується персональний внесок у справу духовного відродження країни цього невтомного борця проти американських впливів на пострадянському та інших просторах, президентом відкраяно "гонорар" у розмірі 1 тис. доларів.
Власне, будь-який результат українських виборів білоруську владу влаштовував повною мірою. У разі перемоги Віктора Януковича президент Білорусі, швидше за все, заявив би про те, що народ України не піддався на "апельсиновый шантаж" з боку заокеанських політтехнологів і, виявивши споконвічну слов'янську мудрість, зробив єдино правильний вибір на користь розвитку відносин з братами по СНД. З президентом Януковичем можна було б відродити й щось на зразок "союзу трьох слов'янських республік", про що давно мріє перший політик Білорусі і що, поза усіляким сумнівом, для внутрішнього споживача було б піднесено як чергова перемога білоруського президента на зовнішньополітичному напрямку. При цьому, правда, лишався ризик остаточно розгубити останні аргументи в економічних війнах з братньою Росією, що стали вже повсякденною реальністю: у разі промосковської орієнтації України Януковича роль Білорусі як єдиного стратегічного союзника Росії, що дозволяє білорусам жити за рахунок ексклюзивно дешевих енергоносіїв, було б зведено нанівець. У випадку ж перемоги орієнтованого на Євросоюз та НАТО Ющенка карти вірного російського союзника, що їх тримає на руках Лукашенко, стають фактично козирними. Відтак, новому президенту України білоруській владі можна лише радіти...

Україно, твій хід!
Білоруський вектор нової української політики при усьому бажанні цілої армії зацікавлених у активізації плідних контактів по обидва боки кордону, швидше за все, буде продовженням тривалої ось уже з десяток років політики декларативних дружніх відносин. Зрозуміло, взаємовигідне співробітництво у економічній сфері між двома державами триватиме й надалі, незалежно від факту діаметрально протилежних політичних уподобань національних лідерів. Однак що стосується інших аспектів комплексної системи двосторонніх взаємин, то тут можна лише гадати. А то й чекати на відверті тертя.
Перше питання, по якому вже сьогодні можуть полетіти перші іскри, стосується подальшої долі білоруських учасників українських подій. Як відомо, на майдані Незалежності у Києві пліч-о-пліч з українцями несли вахту й численні гості з Білорусі, які презентували громадські організації та політичні партії опозиційної спрямованості, а також винятково себе особисто. Після повернення на батьківщину деякими з них вже почали цікавитися "рідні інстанції". З приводу розпочатих було "зачисток" стосовно учасників української революції вже виступив один з лідерів молодіжного руху Павел Севяринець. Він зазначив: якщо випадки дискримінації колишніх учасників помаранчевого опору в Україні з боку білоруської влади матимуть продовження, білоруська опозиція вдасться до офіційного звернення до пана Ющенка. А отже, поставить нову українську владу перед серйозною дипломатичною проблемою: з одного боку, відмовити у допомозі вчорашнім соратникам у боротьбі з політичною мафією Віктор Андрійович у силу свого характеру просто не зможе, з іншого - відкрита підтримка білоруської опозиції автоматично відкине Україну до одного табору з таврованими тут Євросоюзом та США. Лишається сподіватися, що керівництво Білорусі не допустить такого розвитку подій, коли до справи захисту прав білоруських громадян у їх рідній країні буде змушена долучитися навіть така традиційно толерантна до білоруських політичних ноу-хау держава, як Україна.
Зрозуміло, навряд чи додасть офіційній українсько-білоруській дружбі зайвого градусу тепла й заява першої людини в оточенні Віктора Ющенка (а нині вже в.о. прем'єр-міністра) Юлії Тимошенко про готовність експортувати помаранчеву революцію до Білорусі. Як заявив міністр закордонних справ Білорусі Сергій Мартинов, жодних революцій в його країні не буде. Оскільки соціальна ситуація в республіці (на відміну від України) більш-менш здорова, рівень впливу Заходу на внутрішньополітичні процеси суттєво нижчий, а отже і грунт для будь-яких революцій у Білорусі відсутній. Цій же тезі (Білорусь - не Україна) у своїй різдвяній промові з амвону Свято-Духова кафедрального собору дав розвиток і президент країни. "У Білорусі не буде ні рожевих, ні помаранчевих, ні бананових революцій", пообіцяв народу глава держави. Звісно, відповідь на це питання дасть лише історія. Однак уже сьогодні є резон погодитися із словами президента. Імпортувати революцію ззовні неможливо: вона повинна визріти у серцях та душах самих громадян. Поки ж що білоруські серця і душі, "вагітні" революцією права і справедливості, зазнають системних переслідувань й старанно ізолюються від суспільства. Щоб, не приведи Господи, таки не стала Білорусь Україною...

P.S. На церемонії інавгурації нового президента України Білорусь була представлена відразу двома політичними рівнями. Неофіційний презентували відомі у Білорусі "важковаговики" від опозиції: лідери Білоруського народного фронту Вінцук Вячорка та Об'єднаної громадянської партії Анатоль Лябедька. Офіційну ж делегацію країни очолив голова нижньої палати Національних зборів Республіки Білорусь Володимир Конопльов. Якщо з останнім зустрівся В. Ющенко, то з представниками опозиції мала зустріч Ю. Тимошенко. Скоріше за все, так і товаришуватиме Україна одночасно з "двома Білорусями". Що навряд чи знайде прихильність з боку перших осіб цієї країни. Відтепер-бо білоруські політичні реалії, з усього видно, мають отримати в обличчі нової української влади серйозного і принципового арбітра.

Віктор Дніпровський, Мінськ