Периферійне життя

Мирон ВИННИЧУК: “ЯКБИ НЕ СЕЛО, ТО У МІСТІ ВИЖИТИ БУЛО Б НЕМОЖЛИВО”

Життя у провінції значно відрізняється від столичного, де киплять політичні й економічні пристрасті, розігруються драми, здатні вплинути на хід розвитку суспільства.
Здавалося б, від бурхливої столиці до тихої периферії на зразок маленького обласного Івано-Франківська - прірва відстані й часу. Однак і тут, у провінції, живуть ті, кого називають народом, пересічними людьми, у котрих свої життєві пріоритети, надії, проблеми...
Життя цього, ще досить молодого на вигляд, 50-літнього чоловіка, мабуть, мало в чому відрізняється від життєвих шляхів його ровесників з української глибинки.
Мирон Винничук народився в одному з прилеглих до колишнього Станіслава (нині Івано-Франківська) сіл у сім’ї колгоспного тракториста. Його батько ще донедавна, навіть після розвалу колгоспу, сідав на трактор і орав собі та сусідським людям наділи землі. 
“Якби не батьки та їхня господарка, -- переконаний Мирон, -- моїй сім’ї у місті б не вижити. Сьогодні вони вже зовсім старенькі, часто хворіють, але все одно обробляють поле, тримають худобу, бо з цього живуть. А ми, молодші, допомагаємо їм обробляти городи, то ж маємо взимку і бульбу, і буряк, і цибулю. Не переводиться, Богу дякувати, з хати і молоко, бо мама все ще тримає корову, хоч й сили вже не ті.
У сім’ї Винничуків росло троє дітей. Мирон і його старший брат Василь закінчили Львівський сільськогосподарський інститут, сестра Марійка вивчилася на стоматолога. Усі давно живуть в Івано-Франківську, що розрісся і новобудовами, котрі підступили до самісінького села, став конкурувати із старими сільськими хатами, де залишилися батьки. Діти обдарували їх онуками, котрі радо і часто навідуються до дідової хати, не цураються тяжкої фізичної праці на полі, бо село усіх годує. Мирон жартома зітхає, мовляв, і радикуліт свій він заробив на цих городах...
Я дивлюся на цього привітного чоловіка і відчуваю в ньому внутріншю інтелігентність, порядність, що випливає з почуття власної людської гідності.

-- Чи задоволені ви життям, Мироне? Чи змогли реалізувати свої сили, як того прагнулося? – запитую в розмові.
-- Так одразу й не скажеш. Тут треба все життя пригадати, -- замислюється пан Винничук. — Мабуть, задоволений був життям у молоді роки, хоч тоді про це зовсім не думалося. Після закінчення інституту працював деякий час у райкомі. І не тому, що хотів зробити партійну кар’єру. Думаю, до кар’єри я взагалі не надаюся. Але дуже хотілося мені працювати з людьми. Любив спілкуватися з простим сільським людом, бо від мудрих селян багато можна навчитися житейського, а свої інститутські знання хотілося їм передати. Згодом перейшов до Івано-Франківського обкому, працював знову ж таки у сільськогосподарському відділі.

-- Мироне, побутує думка, і вона близька до реалій, що колишні партійці і сьогодні, в незалежній Україні, становлять владну еліту – через те й живеться нам, хоча й у самостійності, та все ж з величезним радянсько-партійним тягарем. Яка ваша думка?
-- Багато в чому ви маєте рацію. Однак, думаю, це переважно стосується центральних та східних областей України. До прикладу, згадаємо того ж Леоніда Кравчука – першого президента України, а в минулому партійного функціонера високого рангу, комуністичного ідеолога. До тієї ж партійно-радянської еліти належав і Леонід Кучма. Та й менш відомі особи радянських часів і нині або при державній владі, або ж при вигідному бізнесі. 
Дещо інша картина спостерігається у західних областях, де компартійну верхівку геть було усунуто від влади і депутати під час перших сесій демократичного скликання скрупульозно на всі важливі пости відбирали кандидатури, стежачи, аби той, хто мав солідний партійний стаж і перебував на відповідальних посадах, не став керівником. Пригадую, доходило часом до маразму, коли влаштовували керівникам промислових підприємств моральний терор, записавши їх у “червоні директори”. Напевне, визначальними мали б бути все-таки компетентність і професіоналізм. Але це до слова...
Щодо мене, то, можна сказати, я не зрадив селу: пішов працювати на птахофабрику – фактично бригадиром тракторної бригади. Довелося разом з усіма переживати зміну форм власності, від якої, чесно кажучи, толку досі на тій фабриці ніякого, бо наш люд, зробивши ковток свободи, переплутав її із вседозволеністю й анархією. Цікаво, що досі мої акції, хоча вже давно не працюю на птахофабриці, знаходяться там, однак жодних дивідендів я, як і всі, хто там трудиться, не одержав. Фактично птахофабрику при кожному новому керівництві (а воно змінювалося часто) грабували і знекровлювали. Не знаю, як вона зараз виживає. Часом бачу на базарі яйця нашої птахофабрики – значить, ще дихає...

-- Отже, ви пішли з птахофабрики, бо з тих заробітків не могли годувати сім’ю? 
-- Фактично, так. Та й жив я з сім’єю давно в Івано-Франківську, а птахофабрика знаходилася в одному з ближніх сіл. Щодня непросто було добратися на роботу, часто працював без вихідних, без відпусток. Я втомився від цього. І коли запропонували нову роботу в місті, я ризикнув. Але щось не склалося, і деякий час я взагалі був без роботи. Можете собі уявити: дружина – дільничний терапевт у міській поліклініці, отже, як бюджетниця, отримувала мізерну зарплатню; діти (їх у нас двоє) навчалися, донька – в університеті, син – у школі. Ситуація безвихідна! Якби не батьки та їхнє господарство, мабуть, не вижили б. А роботу у нас на Прикарпатті, яке споконвіку мало надлишок робочої сили, знайти ой як непросто!
Згодом Миронові допомогли старі друзі. Один із колег зумів відкрити свою невеличку фірму, яка займається фарбуванням та рихтуванням автомобілів. З часом фірма навіть стала дистриб’ютором однієї відомої на ринку фарб американської компанії. Отож і дозволив собі колега запросити на посаду виконавчого директора Мирона Винничука. Син власника фірми загорівся бажанням зайнятися ще одним, досить прибутковим на сьогодні бізнесом – виготовленням тротуарної плитки за європейськими стандартами. І коли нова справа почала налагоджуватися, власники запропонували Миронові перекваліфікуватися фактично на будівельника. 
“Багато чому доводилося вчитися, вникати у технологію процесів. Бо навіть якщо я й керую робітниками, мушу добре знати, що і як виготовляється, -- продовжує свою розповідь М.Винничук. – Ну і не варто забувати, що хоч власники фірми – давні колеги, однак, як кожен хазяїн, намагаються витиснути з людини максимум. А щодо оплати праці, то рахують кожну копійку. Помалу я втягнувся, а коли ми зуміли виконати кілька солідних замовлень, то ця робота навіть почала мені подобатися,. Правда, хотілося б дещо більшого заробітку, щоб постійно не думати про виживання. Адже це дуже пригнічує морально”.
Як і кожна людина, Мирон живе надією, що життя стане світлішим. Що стане самостійним його син, який навчається уже в Тернопільській народногосподарській академії і зовсім скоро зароблятиме на власний хліб і, можливо, матиме гарну професійну кар’єру. Що сімейне щастя посміхнеться його доньці, яка самотужки, своїми знаннями й наполегливістю, зробила непогану професійну кар’єру як фінансит. Миронові сподівання, зрештою, такі ж, як у сотень тисяч пересічних українців – жити достойно, з душевним спокоєм і радістю за те, що живеш.
Наталка БОДНАРЧУК