РОЗДУМИ В ЕЛЕКТРИЧЦІ

Стільян Стоянов
Про себе: «Мені 43 роки. Закінчив філологічний факультет Софійського університету за спеціальністю “болгарська філологія”. Працюю доцентом теорії та історії літератури у Південно-західному університеті у місті Благоєвград (Болгарія). Цікавлюся проблемами масової літератури і культури, співвідношенням «письменник - влада». Останнім часом замислююся над маніпулятивною функцією літературних текстів і культури взагалі. Чотири роки працював у Київcькому національному університеті імені Тараса Шевченка, зараз працюю у Мелітопольському педагогічному університеті. Мої українські та болгарські друзі і знайомі жартують, що в мене дві батьківщини, і я час від часу переїжджаю з однієї до іншої. У нас кажуть, що сидіти на двох стільцях – це погано та боляче, одначе я думаю, що мати дві батьківщини – незвично, але цікаво.» 

«Мислити глобально = діяти локально
Слухати глобально = cпівати локально»
АБО
Муза глобальна та спів локальний
На вокзалі у Запоріжжі сліпий грає на баяні Стіва Уондера. “I - just - called – to say -- I love you” звучить приголомшливо. Запорізький сліпець зберігає дух сліпого Стіва Уондера і, водночас, додає щось таке, що можна почути лише на вокзалі у Запоріжжі, на початку осені наприкінці робочого дня, коли тут повно людей, які чекають своїх електричок.
Я теж чекаю, п'ю пиво, хоч мені хочеться кави, але не розчинної, і думаю про одне есе Юрія Андруховича, у якому він мріє про той день, коли зможе сісти у швидкісний потяг Львів – Дніпропетровськ: там буде чисто, а в коридорах та купе лунатиме не російськомовна "попса", а "евергріни". Певною мірою мрія Андруховича уже збувається – на вокзалі у Запоріжжі звучить Стів Уондер, потім баяніст починає грати Рода Стюарта. Так, звичайно, потім він грає і «попсу» – людина мистецтва завжди залежала від своєї публіки. А публіка на залізничних вокзалах у всьому світі майже схожа.


Думати про людей = розуміти їхню країну
Мрія Андруховича збувається і у іншій своїй частині. Уже ходить швидкісний потяг від Києва до Харкова, планують пустити такі потяги і до інших великих міст. Загалом Україна повільно, але значуще змінюється. Я намагаюся зрозуміти, що відбувається і що не відбувається в Україні. Досьогодні я зрозумів лише, що вкрай смішно намагатися коментувати події і людей по кількох днях перебування. Як оті болгарські співаки, які після концерту в Одесі, мали готові рецепти розв'язання усіх проблем. З іншого боку, я не Тютчев, щоб романтично вигукнути із всеохопною тугою: "Умом Россию не понять". Відмова зрозуміти іншого призводить до замикання у собі. Втрачають усі – ти не розумієш іншого, але не розумієш і себе. Прагнення зрозуміти Україну по суті є варіантом геніального бахтинівського "вненахождения", щоб зрозуміти себе і своє, ти повинен мати "невіднайдену" точку опори на чуже. За певним збігом обставин для мене таким "чужим" є Україна. В Україні живуть одні з найближчих мені людей. Такі, з якими ти можеш не бачитися роками, але думаєш про них і знаєш, що вони думають про тебе. І думати про Україну для мене є функцією моїх думок про цих людей.
"Ми живемо у найкорумпованішій державі", – каже Олена. Олені двадцять років, вона розумна, допитлива. Вона питає мене, чи і в Болгарії теж так само. Вона також намагається зрозуміти себе і своє за допомогою чужого «дзеркала». Я відповідаю, що це, можливо, і так, але у мене ні в Болгарії, ні в Україні до цього моменту ніхто не вимагав хабаря. Я пригадую випадок, коли я незграбно спробував дати 20 доларів США директору університетського готелю -- мені здалося, що він надто повільно мене поселяє. Директор глянув на мене, сказав, що ми, болгари, - брати, і він не може взяти грошей. Тоді моїм враженням про Україну був тиждень, я теж щось чув про корупцію і думав, що директор просто домагається свого. Пізніше я зрозумів, що він нічого не домагався, просто все тут відбувається дуже повільно, і логіка цих процесів зрозуміла не завжди.

Не за рецептами “Фаст фуд”, а здоровою їжею годує нас Історія! 

"Це велика держава і все у ній велике, навіть коробки цукерок", – каже Ваня. Ваня - хорватка. І вона має рацію. А у великій державі все відбувається повільно. У пам'яті українців зберігаються трагічні спогади про спроби швидкого переходу до іншої суспільної формації. Революція 1917 року і тривалий період громадянської війни та смерті після неї. Голод 20-х. Голод 30-х. Голод 40-х. Ніхто не може точно підрахувати кількості жертв. Але їх мільйони. Нас з Ванею дратує неквапність в Україні. Але ми розуміємо, що чотири мільйони, що померли від голоду, це майже стільки, скільки усе хорватське населення і половина -- болгарського.
Порівняно легко поміняти стан справ у прибалтійських республіках. Президент Естонії, поважний пан віком за сімдесят, говорить в інтерв'ю одному з українських телевізійних каналів, що не так тяжко здійснити швидкі зміни у країні з населенням півтора мільйони, у країні, де ще живі покоління, що пам'ятають не лише п'ятирічки, колгоспи, класову боротьбу, порив до світлого майбуття. В Україні такого покоління немає. Тут інакші спогади. Війна, повоєнні роки, часи прискореної індустріалізації, часи "Кавказької полонянки", "Діамантової руки". Я думаю, що Україна шукає собі опори в минулому. У перші роки незалежності Україна шукала свої витоки ще в доісторії – скіфська культура, сарматська культура. Зараз ці, не дуже спроможі, намагання якомога глибше наблизитися до витоків української історії вляглися. Але чому мене це так уже й дивує? Хіба не переповнений загалом-то скромний книжковий ринок у Болгарії книгами, у яких "науково" доводиться, що історії Болгарії значно більше 1300 років? Здається, значно легше зануритися у романтичні глибини минулого, ніж безсторонньо поглянути на сьогодення.
Спочатку я дивувався: як можна жити лише спогадами про війну, лише добрими старими радянськими фільмами, як можна жалкувати за "рівністю" при соціалізмі і забувати про порожні магазини? А тепер я думаю, що це знову-таки проблема точки опори. Майбутнє більше не може бути опорою. "Світлий капіталізм" передбачає індивідуалізм і особисту відповідальність. Це моє опертя, але це не може бути нашою точкою опори. Наша точка опори – наші спогади.

Зброя майбуття 
Приблизно на другому році мого перебування в Україні я зрозумів, що я і мої студенти іноді розмовляємо на різних мовах. Я пишався, що мої діди померли своєю смертю, В'ячеслав запитував мене, чи не соромлюся я цього. А Яна пояснила мені просто і ясно: у кожній родині в Україні спогади про війну – це родинні спогади. Забути про неї – значить, забути свій рід. І тоді я зрозумів. Те, що я знаю про війну дуже відрізняється від того, що вони відчувають. 

Для мене війна була якоюсь абстракцією. Двадцять мільйонів жертв надто багато, щоб вибудувати конкретне уявлення. Але я пригадую поїзд дружби у 1975 році, який привіз нас спочатку до Києва, потім – до Луганська (тоді Ворошиловград), потім – до Краснодона. І я пригадую, як хлопці (тоді 14 – 15–річні) кусали губи у музеї молодогврадійців, щоб не заплакати, як плакали, не ховаючись, дівчата. Це був спогад про реальну війну і реальних людей. Для нас тоді це був Краснодон, шурфи. Для тамтешніх людей тут це особисті спогади. "Із 300 хлопців, що закінчили нашу школу, після війни лишилося дев'ятеро", – розповідає Роман Давидович. Він не розуміє, як лишився живим і по сей день вважає, що це чудо. Він по-людськи розповідає про війну – про те, як вони були одягнені підмосковної зими 1941 – 1942 рр., про те, що він лише один раз тієї зими спав у хаті, про те, як смерділи авіаційним пальним цистерни 
(у них привозили на фронт спирт). 

В усіх українських сім'ях є, або був, свій Роман Давидович, який згадує війну, або, частіше, згадують про нього людяними словами, а не словами і тембром Левітана. І я більше не дивуюся, коли бачу, як кожної суботи і неділі молодята кладуть квіти до могил загиблих воїнів у Мелітополі. Війна вже аж занадто далеко від покоління сьогоднішніх молодят. Зникли вже і левітани, які 9 Травня розповідали офіційну казку. Але є традиція. А традиція для такої великої держави – це важливо.

Батькі та діти
Постмодерний деконструктивізм в Україні не модний. У Болгарії у мене виникають проблеми із власними дітьми, коли постає питання про класичну болгарську літературу, про болгарську історію. Я маю розказувати уроки історії своєму сину і пояснювати йому слова. Моя донька не любить болгарської класики і дивується, як я можу читати Вазова або слухати музику 70-х і 80-х років. Вона не пам'ятає і не хоче пам'ятати про це. В її e-mail-ах повно англійських слів. Я намагаюся зрозуміти це, але щось всередині дратується. Питання різниці у віці?

Трирічний Роман сидить на горщику і, поки я щось роблю біля комп'ютера, басом декламує "Бородіно" Лермонтова. Зараз Ромі сім років, і він може прочитати лекцію про динозаврів, причому побудовану не на фільмі Спілберга, а на книжках, які прочитав. Мама Роми – філолог, це, можливо, дещо пояснює (я теж філолог, але мої діти питають, чи немає фільму за цією нудною книгою, яку вчителька вимагає, щоб вони прочитали…)

Віка, якій п'ятнадцять років, декламує Пушкіна, говорить про оповідання і романи Рабіндраната Тагора. Ні її мати, ні її батько не гуманітарії. Віка жалкує, що через проблеми з очима лікарі радять їй обмежити читання. З п'ятнадцятирічною Вікою я можу розмовляти на такі теми, на які взагалі можу говорити з дуже небагатьма. Читання – це також традиційна діяльність, яку модерні часи вивітрили з Болгарії. Втім, не тільки з Болгарії. 

Дубравка Угрешич в одному зі своїх есе говорить про можливості людей колишнього Східного блоку. Одна з них, на її думку - читання. Сьогодні у Болгарії читає дуже обмежене коло. "І тут далеко не всі читають", – заспокоює мене Віка. Можливо, і не всі. Але книжковий базар на Петрівці у Києві майже такий самий завбільшки, як і речовий ринок в Іліїнцях. І люду на ньому не менше. Тільки в Іліїнцях купують одежинку, взуття (мештики), фірмову і підроблену техніку, а на Петрівці – книги.

Поміж Простором i Часом
Виявляється, що в Україні я можу відшукати речі, які мені подобаються, але яких в Болгарії уже немає. Я можу зайти у великий кондитерський магазин на вулиці Леніна у Запоріжжі і відчути давно забутий запах кондитерської мого дитинства. У Болгарії багато кондитерських з різними тістечками, але такого запаху вже немає. Можливо, це ціна модернізації? І тоді я розумію своїх київських друзів. Київ став сучасним європейським мегаполісом. Із підземними торгівельними центрами, сучасним залізничним вокзалом, з магазинами, у яких представлені всі світові торгівельні марки. Але Олена згадує про Майдан незалежності свого дитинства (тоді, звичайно, площу Жовтневої революції), Люба – про те, як пахло у хлібному магазині на площі Льва Толстого. 


МОНО-“______” VS. ПОЛІ-“_______”
Ми не любимо Макдональдси, вони всюди однакові. Обмежений вибір – чіпси, бургери та напої. Але хіба можемо відмовити своїм дітям, коли вони нас туди тягнуть? Суперечності між поколіннями чи все-таки ціна модернізації? А проблема полягає у тому, що ця модернізація не передбачена партійними документами і не запланована. Вона їде спотанно до Нас, охоплюючи всіх і все. Ця монофарбна одностороння глобалізація щось дуже схожа на старі часи розбудови суспільств рівності братських країн на сході Європи. 

НАШЕ МОЄ 
Та і Єдиної партії більше немає. Немає Стрілочника, немає Зеленого світлофора, ти сам крокуєш шляхом і сумніваєшся – а чи справді це Мій шлях. Тому що Нашого шляху більше немає. Методом спроб і помилок ми приходимо до розуміння цієї простої істини. Але декрету, який би проголосив її, бути вже не може. Мені здається, що в Україні занадто часто думають у категоріях "ми". Відгомін чи звичка з часів соціалізму, коли усі ми були рівні? А чи були ми рівні..?

Продовження у наступному номері...