БОГИНЯ-МАТИ

Древні етноси бачили у всіх космічно-небесних процесах, могутніх силах Природи нерозривну гармонію чоловічого і жіночого початку, де чоловіча енергія — в ідеї насіння, а жіноча — в зародженні й творінні. Але образ матері, з її цілковитим втіленням жіночого початку, безсумнівно, був і є одним з найвражаючих образів богинь. Мати — це та таємнича судина, з якої виходить у світ усе живе. Споконвічний археотип народження, початку життя, творіння Природи підсвідомо приводив до поклоніння Матері Землі, яка дає життя всім людям. З появою ремесел процес народження став асоціюватися не лише з проростанням насіння і дозріванням плодів, але і з процесом виплавлення металів. 
У Старій Вірі вважалося, що вона відповідає за процес запліднення в людей і у тварин, а також управляє усім життям дикої природи. У найдавніші часи вона була відома і як мати жаху, що наводила страх, тому що не тільки давала життя, але і відбирала його. Якщо велика мати панувала над народженням і всім наступним життям, то матері жаху були підвладні смерть і руйнування. Звичайно, народження і життя багатьма нитками пов'язані зі смертю і руйнуванням; образ жіночого черева, що дає життя, зрештою трансформувався в образ всепоглинаючої пащі потойбічного світу. Саме у зв'язку з цією поступовою трансформацією образів вважалося, що Богиня-Мати є всеохоплюючою, вона має владу як над світлом, так і над пітьмою. Печери, як найперші і древні символи Богині-Матері, — це образ входу в жіноче черево і в той же час образ могили. Були часи, коли служіння їй відбувалося винятково в печерах і гротах. У давні язичницькі часи мати зображувалася з величезними грудьми і великими сідницями, символізуючи достаток. Її пишне, повне тіло показувало, що їжа була щедра, ґрунт — родючий, а огрядні жінки народжували міцних, здорових дітей. Отож історія людства почалася з матріархату і верховенство жіночого початку у витоках людської еволюції породило грандіозний культ поклоніння Великій Богині практично у всіх народів Землі.
У древній релігії найпершою ідеєю божества була, безсумнівно, ідея Великої Богині-Матері. Велика кількість статуеток і малюнків з її зображеннями з'явилася у Старій Європі в період з 500 по 3500 рр. до н.е. У Західній Європі ці зображення з'являються з 4500 по 2500 рр. до н.е., і у меншій кількості. Богиня представлена триєдиним образом: як мати, як діва і як баба. Оскільки Стара Релігія була місячним культом, то кожна з місячних фаз відповідала одному з ликів богині: матері, діві, бабі і чарівниці. Коли на небі з'являвся тоненький місячний серпик, то він символізував цнотливу діву. Повний Місяць уособлював матір, а місяць на збитку — бабу. Місяць, що сховався в темряві, представляв чарівницю, або, як її іноді називали, спокусницю.
До епохи верхнього палеоліту — 40-50 тис. років до н.е. — відносять перші археологічні знахідки у вигляді кам'яних статуеток жіночих божеств.
У період неоліту — 10-12 тис. років до н.е. — вже з'являються численні образи Матері-Богині, як відображення різних сил природи, вона була Великою Богинею життя, смерті і відродження. У зображеннях того часу її могутність підкреслювалася тим, що разом з нею зображувалися і деякі комахи і тварини. Наприклад, це могли бути бджоли або метелики — древні жіночі символи відродження. Так, у критській культурі часів Міноса метелик був найпопулярнішим зображенням, що перетворилося згодом у зображення подвійної сокири. А з тварин найчастіше зустрічаються такі: олень, ведмідь, заєць, їжак, собака, жаба і черепаха. Однак супутники Великої Богині — завжди тільки самці, що, мабуть, повинно було підкреслювати міць запліднюючих сил природи, підвладних Великій Богині.

У древніх шумерів — це богиня любові Іштар, зв'язана з ранковою зіркою Венерою, що має багато епітетів — Володарка Богів, Цариця Царів, Діва-Войовниця. Малоазіатська Кібела, якій поклонялося населення усього Середземномор'я, також вважалася Матір'ю Богів, охоронницею таємних знань. Такими ж якостями була наділена і єгипетська богиня Ісіда. Древні перси, що прийняли вчення Зороастра, поклонялися Богині чистоти і непорочності Анахіті. У період міграції древніх аріїв Півночі (зі своїм патріархальним укладом до Індостану), вони знову потрапляють у матріархат, що зберігся у високорозвиненій культурі племен Мохенджо-Даро і Хараппи, що говорили на дравідських діалектах і санскриті. У слов'янській та індійській міфології єдині індо-арійські корені, і це особливо помітно в культурі національного костюма, де часто зустрічаються зображення Богині з витягнутими вперед долонями — жест захисту. Недарма в Україні одне з імен Богині — Берегиня. На костюмах це зображення зустрічається у вигляді стилізованих орнаментів-вишивок і називається «Мокош».
У давньоіндійській традиції «Мокша» означає «визволення-порятунок» душі, одержуване від Богині-Діви в процесі самореалізації при пробудженні Кундаліни.
Богиня Мокош у слов'ян — пряля, що пряде нескінченну пряжу — всепроникаючу енергію світобуття. Пізніше в християнській традиції це трансформується в покрив Богоматері. Архетипні уявлення про Богиню-Прялю збереглися у саамів, фіннів, литовців, інших народів Півночі. Не випадково російське слово «макушка» (верхівка) визначає місцезнаходження Верховної Богині в тонкому тілі людини — її сьомій чакрі Сахасраре.
Саме з верхівки — тімені голови починається зв'язок людини з Богом і небесами. На африканському континенті з дагомейської міфології відома Богиня Міноха — покровителька жінок і володарка долі, що пряде невидиму нитку, яка з'єднує людину з трьома світами — підземним, людським і небесним. Евенки Півночі уявляли долю — Маін, як невидиму нитку, що виходить з голови в небо, розрив якої означав смерть.
Образ потрійної матері вперше зустрічається в кельтів у романський період. Міранда Грін (досліджує кельтську культуру і викладає в Уельському університеті) у книзі «Символ і образ» говорить, що така ідея бере початок ще з римських юнон, тобто жіночих духів, супроводжуваним генієм і богинею-годувальницею. Автор стверджує, що кельтська концепція троїстості є не що інше, як посилення ідеї юнони, що спочатку виникла в Середземномор'ї. Існують і два божества чоловічої статі, зв'язані з Богинею-Матір'ю: божественне дитя (або обіцяне дитя) і бог року — коханець богині, він же її царюючий чоловік. З народженням божественного дитяти починається історія Бога року.
У древньому мистецтві було прийнято зображати богиню, що няньчила своє дитя, з маскою на обличчі. Це була ведмежа маска або ж маска змії. Дитя також виглядало як ведмежа або немовля змії. Божественне дитя — це символ буйно розквітаючої весною зелені, або у більш загальному розумінні — символ невгасаючих сил природи, що оновлюють щороку все живе. Курйозний момент, пов'язаний з божественним дитям, полягає в тому, що у всіх відомих міфах з ним відбувається така історія: незабаром після народження його обов'язково викрадають, і в результаті воно виховується кимось іншим, а не власною матір'ю. Така історія відбулася з Крішною в індійській міфології — його залишили в іншій родині, де його виховувала доярка Яшода. Діоніс після народження був віднятий у Гери і виховувався лісовими німфами. 
Бог року був відомий як коханець богині і як скорботний бог. Він був і сином, і коханцем богині. У неоліті його символами були фалос і гриб. Звичайно він зображувався як рогатий бог, часто у вигляді козла або бика (у палеоліті — у вигляді оленя). Цей бог був безпосередньо зв'язаний з родючістю та зрілою чоловічою силою. Говорячи про це, Марія Гімбутас (у книзі «Богиня та її мови») посилається на цікаві археологічні знахідки, що відносяться до п'ятого тисячоліття до нашої ери. Далі вона вживає назву «Священний шлюб» ось у якому сенсі: «оскільки у мистецтві Старої Європи існує безліч деталей, що відносяться до святкувань бога року, то чому б не припустити, що ці святкування відбувалися ще в неолітичній Європі, і навіть у часи кам'яного віку? Можливо, основна ідея ритуальної вистави, «священний шлюб» складалася в ритуальному поєднанні бога-чоловіка і богині-жінки».
Древні культові зображення бога року виглядали звичайно так: він зображувався або сидячим юнаком з фалосом у стані ерекції, або — старезним дідом із млявими геніталіями. Очевидно, що юна фігура символізувала сили природи в момент її розквіту, а стареча — у момент зів'янення і виснаження. Цікаво, що деякі з цих зображень були знайдені в похованнях разом із зображеннями Великої Богині. Ці знахідки важливі, оскільки безліч зображень божественної пари і самої богині були знищені або втрачені під час навали кочівників.
У Південній Європі образові Великої Богині удалося пережити змішання культур під час індоєвропейського культурного перетворення. Він зміг пережити і бронзовий вік, і класичну грецьку епоху, поки не був поглинутий етруською культурою. Кельти пізнали Велику Богиню в результаті своїх контактів із греками, етрусками і римлянами, тому що в Центральній Європі цей культ перестав існувати задовго до появи там кельтів, як результат індоєвропейського впливу внаслідок навали.