Дещо про культуру і регіональне відродження

Серед розлогих степів, поміж Карпатських гір, на скелях над Чорноморськими хвилями, серед площ і вуличок українських міст спочиває її величність Історія. Вона заховалася у фресках давніх храмів, споглядає оком вічності зі старих ікон, прочитується у мудрих книгах, заявляє про свою присутність у кварталах середньовічних міських забудов. А нам лишається одне — побачити цей погляд, відчути подих, і дати історії можливість показати себе, відкритися людям. І не знайдеться людини, котра байдужа до давнього церковного світу, або відводитиме очі від погляду Марії Оранти у Свято-Софіївському соборі, або пройде повз козацькі могили Берестечка і Суботова. Тому що усе це є в Україні, і цим держава повинна пишатися, і показувати надбання світові.

«Традиційно вітчизняні та іноземні туристи, подорожуючи Україною, відвідують Київ, Львів, Одесу, кримські та карпатські курорти. Але ж в Україні є й інші місця... Регіональні органи влади нарікають на байдужість керівників великих міст — столиці та обласних центрів — до розвитку периферії. А тим часом варто було б самим «регіоналам» братися за справу, шукати на своїй території такі куточки, які могли б привабити науковців, митців, туристів... Повірте, немає у нашій державі міста, містечка чи села, у якому не було б чогось цікавого», — стверджує координатор міжнародного проекту «Культурний капітал», голова центру «Демократія через культуру» Олександр Буценко. І наводить приклад: «Візьмемо місто Бердянськ, досить популярне влітку, як недорогий курорт на березі Азовського моря. А я вам скажу, що для мене Бердянськ — це ще єдине у світі місто, де розташовані три пам'ятники Леніну, чотири пам'ятники лейтенанту Шмідту (герою сатиричних творів Ільфа і Петрова) і пам'ятник маленькій рибці — бичку... Якщо добре прорекламувати саме ці монументи, а заодно підняти рівень туристичного сервісу, то люди і влітку, і восени їздитимуть сюди, блукатимуть Бердянськом та обиратимуть найкращого Леніна чи Шмідта...»

Історичних міст на теренах України — сотні, вони потребують уваги з боку місцевої і регіональної спільноти, вони потребують досліджень з боку владних і наукових інститутів. Фахівці центру «Демократія через культуру» та Ради Європи проводять семінари для керівників районних і міських Рад, допомагають їм створювати так звані «карти культурних та історичних ресурсів регіону», складати бізнес-плани та готувати фінансові викладки для потенційних інвесторів. «Місцева влада готова показувати свої унікальні резерви — наукові, культурні, туристичні. Тут є відповідний людський ресурс. Справа української політичної еліти та міжнародних інститутів — допомогти у цьому. Повірте, вони не пожалкують: я вже достатньо вивчила головні етапи української історії, щоб стверджувати, що Україні є що продемонструвати світові», — каже експерт Ради Європи з питань культури Дені де Йонг.

КОНОТОП

Центр Конотопського р-ну Сумської обл.
У 30-ті роки 17-го ст. польська шляхта побудувала у місті фортецю.
1648-1781 рр. — Конотоп є сотенним містом Конотопської сотні Ніжинського полку. Козаки і селяни Конотопської сотні брали участь у війні 1648-1654 рр., у боях під Чигирином проти турків 1677-1678 рр. та російсько-турецьких війнах 1677-1678 рр. Північній війні 1700-1721 рр.
1782-1796 рр. — Конотоп є повітовим містечком Новгород-Сіверського намісництва, 1797-1802 рр. — Малоросійської губернії, з 1802 р. — Чернігівської губернії.
Промисловість: паровозо-вагоноремонтний, електромеханічний, цегельний заводи; підприємство з обслуговування залізничного транспорту. Краєзнавчий музей. Філіал Харківського гірничого інституту.

Модель розвитку українських міст і сіл: як досягти європейського рівня?
Неоціненне багатство культури і природи, яким ми володіємо, може і має стати рушієм соціально-економічного розвитку міст і сіл України в умовах нової, розширеної Європи. Це — основний напрям проекту «Інноваційна модель розвитку територій на основі ефективного використання культурних ресурсів», який стартував у Києві.
Проект ініційовано громадськими організаціями — Інформаційно-аналітичним центром «Демократія через культуру» та Центром муніципального менеджменту «Хабітат» (за сприяння та активної участі Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності). Проект підтримали Міністерство культури і мистецтв України та Міністерство економіки і з питань європейської інтеграції України. Партнерами, технічними, інформаційними та фінансовими спонсорами проекту виступають Рада Європи та інші міжнародні організації, радіостанція «Свобода», Консультативний центр «КОМЕДІА» (Великобританія), електронний портал «е-КУФЕР» (Україна, www.cufer.net).
Проект передбачає використання досвіду створення муніципальних моделей сталого розвитку та креативних міст у рамках програми Ради Європи, а також залучення до навчальних семінарів вітчизняних і міжнародних експертів, проведення практичних занять, презентацій, міжнародних конференцій для формування інноваційної моделі розвитку окремих територій через виявлення, оцінку, ефективне використання культурних ресурсів.
На підготовчому етапі проекту (листопад-грудень 2003 р.) було направлено близько 800 листів усім головам міських та районних рад з описанням проекту та запрошенням до конкурсного відбору для участі в проекті як пілотна територія. Попередньо було відібрано 50 учасників для участі у семінарі-презентації претендентів у грудні. Після остаточного відбору в січні 2004 р. залишилося 16 учасників — 8 міст і 8 районів із 13 областей України. А саме: міста Слов'янськ, Бердянськ, Бровари, Вознесенськ, Прилуки, Конотоп, Путивль, Ніжин, а також райони: Радехівський, Кременчуцький, Решетилівський, Хорольський, Гусятинський, Володимирецький, Мелітопольський, Тростянецький.

БЕРДЯНСЬК

Місто обласного підпорядкування Запорізької обл.
Порт на північному узбережжі Азовського моря; велика залізнична станція.
Бердянськ, за даними Української радянської енциклопедії, був заснований 1827 року і мав кілька назв:
1827 — 1830 рр. — Кутур-Огли
1830 — 1842 рр. — Ново-Ногайськ
1842 — 1939 рр. — Бердянськ
1939 — 1958 рр. — Осипенко
з 1958 р. — Бердянськ
Індустріальний центр з машинобудівною, легкою і харчовою промисловістю. Підприємства: заводи «Азовкабель» і сільськогосподарських машин, портового устаткування, скловолокна, цегельний.
Розвинене рибальство.
У місті є педагогічний інститут, медучилище, краєзнавчий та художній музеї.
Бердянськ — грязьовий і кліматичний курорт. Лікувальний сезон триває протягом року.

ПРИЛУКИ

козацьке місто

Майже десять сторіч стоїть на крутому березі річки Удай одне з найдавніших міст України — Прилуки. Як свідчать археологічні дослідження, поселення на території сучасних Прилук існувало ще у ІІ тисячолітті до Р.Х. Щодо походження назви міста, то одна з версій стверджує, що вона пов'язана з розташуванням його на завороті ріки, який, якщо дивитися з кручі, нагадував зброю — лук. Інша версія каже, що місто розташувалося «при луках» — на розливних лугах.

Саме місто Прилуки як адміністративний центр району та укріплення (фортеця) було закладене у Х ст., коли за наказом київського князя Володимира Святославовича на східних околицях держави Київська Русь почалося будівництво міст — фортець для захисту від набігів кочовиків.
Вперше Прилуки згадуються 1085 року князем Володимиром Мономахом у «Повчанні» своїм дітям. Саме того року місто-фортеця укрила князя та його воїнів від половецької орди, а вже незабаром княжа дружина, посилена прилучанами, розгромила орду. Але вже 1092 року половці взяли Прилуки в облогу і, коли загинув останній захисник фортеці, увійшли у місто. Вирізали жінок і дітей, а саме місто спалили — це була половецька помста за поразку 1085 р. Минали роки, а Прилуки знову і знову потрапляли в епіцентр набігів східних кочових племен та міжусобиці поміж руськими князями. У 1239 р. Прилуки були знищені татаро-монголами; 1362 року місто захопили литовські феодали... Але прилучани боролися за своє місто, за свою волю і гідність. 
Після Люблінської унії 1569 року, коли місто потрапило під владу польської шляхти, чимало мешканців міста та навколишніх сіл почали тікати «на волю» — на південь, у широкі Придніпровські степи. Туди ж перебиралися гноблені селяни з інших куточків Центральної та Східної України. Наприкінці XV — початку XVI ст. засновані втікачами поселення займали значні території у районі Канева та на Черкащині — так розросталося козацтво.
Польща, налякана зростанням і популярністю козацтва, робила спроби придушити цей своєрідний рух опору. Але дарма — у XVII ст. козацтво стало рушійною силою національно-визвольного руху в Україні, назва козацької республіки — Запорізька Січ — було широко відоме народним масам. Багата земля на річці Удай вабила до себе не лише ворогів, але й роботящих людей, які тікали від непосильної панщини. Кількість жителів Прилук, навколишніх сіл збільшилась — навколо міста у XVII ст. розростаються нові хутори і села. У 1630 — 1640-ві роки Прилуки — достатньо велике місто: в одному з документів 1632 р., який зберігається у Стокгольмському архіві (Швеція), значиться, що місто Прилуки має «вісімсот димів», тобто — домів. Якщо врахувати, що у кожному з будинків проживало, щонайменше, по шестеро осіб, то виходить, що у місті проживало до п'яти тисяч осіб.

1648 року гетьман Богдан Хмельницький увів в Україні територіально-адміністративний поділ на полки, і Прилуки стали військовим центром Прилуцького полку. Першим Прилуцьким полковником гетьман Хмельницький призначив відомого на Січі козака родом з Густині Івана Шкурата — Мельниченка. Прилуцький полк як військова одиниця нараховував близько 2 тисяч козаків і складався з 20 сотень. Козаки полку були активними учасниками багатьох битв у ході війни 1648 — 1654 років. Так, безсмертну славу здобули козаки — прилучани на чолі з полковником І. Шкуратом: усі вони загинули у битві під Берестечком 1651 р. Козаки Прилуцького полку під командуванням полковника Якова Воронченка продемонстрували справжню військову майстерність, розгромивши великий польський загін у червні 1652 р. Прилуцький полк ходив у походи на Польщу, брав участь у війні проти Туреччини. Саме місто мало досить грізний вигляд, оточене високим земляним валом з гарматами нагорі. На жаль, у другій половині XVIII ст. доля міст-фортець визначалася військово-політичними обставинами, унаслідок чого кордони відійшли далеко на Південь. Необхідність оборонних споруд, у тому числі у Прилуках, відпала. Згодом те, що не зруйнував час, згоріло у пожежі 1781 р. Останнім Прилуцьким полковником був Олександр Якубович; у 1781 р. козацький устрій в Україні було ліквідовано. І відтоді Прилуки — повітове містечко Чернігівського намісництва; з 1802 р. — повітове місто Полтавської губернії, з 1932 р. — місто обласного підпорядкування Чернігівської області. Прилуки внесено до старожитніх міст України, а 1995 р. — до історичних міст України. Місцева влада у рамках міжнародного проекту «Інновації у культурний розвиток регіонів» провадить активну роботу з відродження давніх традицій народного мистецтва; з реставрації пам'яток історії та архітектури у Прилуках тощо. Прилучани вірять, що з часом їхнє місто увійде у туристичне «Золоте кільце Чернігівщини».

"Населення Прилук — трохи більше ніж 60 тисяч осіб. Доля нашого міста в економіці Чернігівської області становить 70 відсотків, і ми щороку даємо 1 відсоток у Держбюджет України.
Маємо змогу ще поліпшити соціальну ситуацію, хоч вона і нині не найгірша порівняно з іншими такими містами, як наше. Але якщо вдасться створити туристичний центр у Прилуках, розробити маршрути по навколишніх місцях, пов'язаних з історією та культурою України, кількість робочих місць у туристичній та супутніх галузях зросте. А туризм тут треба розвивати інтенсивно: самі Прилуки є містом, яке зіграло чималу роль в історії України; а недалеко від міста — монастир у Густині, село Калюжинці, де народився кобзар Олекса Вересай; парково-архітектурні ансамблі Сокиринці і Качанівка. Нам просто треба змінити ментальність, направити думки людей у творче русло — це найголовніше. Якщо людина буде мислити продуктивно — і гроші для реконструкції доріг, готелів, кав'ярень знайдуться, і спонсорів знайдемо, і рекламу зробимо! Людина, її творчий потенціал — це для Прилук найголовніше."

Микола Бойчук, 
мер м. Прилуки