Роздуми в електричці

 Стільян Стоянов
Про себе: «Мені 43 роки. Закінчив філологічний факультет Софійського університету за спеціальністю «болгарська філологія». Працюю доцентом теорії та історії літератури у Південно-західному університеті у місті Благоєвград (Болгарія). Цікавлюся проблемами масової літератури і культури, співвідношенням «письменник — влада». Останнім часом замислююся над маніпулятивною функцією літературних текстів і культури взагалі. Чотири роки працював у Київcькому національному університеті імені Тараса Шевченка, зараз працюю у Мелітопольському педагогічному університеті. Мої українські та болгарські друзі і знайомі жартують, що в мене дві батьківщини, і я час від часу переїжджаю з однієї до іншої. У нас кажуть, що сидіти на двох стільцях — це погано та боляче, одначе я думаю, що мати дві батьківщини — незвично, але цікаво».

Один розмір на всіх!
Сутнісно проблема рівності викликає інший хід думок. Карл Сейган стверджує, що статистично немає, не було і не могло бути двох абсолютно однакових людей. Профанний марксизм, відомий ще як ленінізм, намагався ідеологічно запровадити рівність між людьми. Ідеологія вступила у суперечність з людською природою. Людина не хоче бути такою самою, як інша людина. 
Сьогодні в Україні дуже легко відчути ностальгію за часами рівності. Люди забули рівність у чергах буквально за всім і, здається, пам'ятають тільки рівність на плакатах та по радіо і телебаченню. (Не реальну, а — артикульовану!). Але та сама мова, яку використовували для того, щоб нав'язувати, принаймні мовну рівність, парадоксальним чином зберігає лінгвістичні засоби втечі від цієї рівності. 

«Усі люди “рівні”, але деякі “рівніші” за інших!»
Мене вражає, як досить широко поширений у російській мові префікс «спец». «Спец» можна поставити перед будь-яким словом — «спецпитание», «спецзаказ», «спецназ», «спецодежда», «спецовка», «спецмашина», «спецсвязь»… Сьогодні вже ніхто не говорить про загальну рівність, хоч туга за примарною рівністю соцу жива. Сьогодні слівце «спец» замінилося «ексклюзивом». Олексій каже, що він робить ексклюзивний масаж і зізнається, що не знає, що це означає. Так кажуть його клієнти — за його розповідями — торговці, міліцейські начальники, люди з обмінників, люди з напівпідземного світу. Ексклюзивні люди, що ходять на свій ексклюзивний масаж, яким приносять ексклюзивні квитки у театр і на концерти, які купують собі одяг у ексклюзивних магазинах, їздять на ексклюзивних джипах і розмовляють по своїх ексклюзивних мобілках. Новий варіант втечі від рівності.

Неначе в лавці іграшковій
Вбираю в себе світ
Спішу пізнать в одежі новій
Нове буття. Старий Завіт.
                      Великий Кіт

Хай живуть привілеї та пільги! 
По суті варіантів досить багато. У статті одного українського економіста я прочитав: якщо різко збільшать пенсії, але скасують привілеї, то це викличе скоріше бурхливе невдоволення, аніж радість. Привілеї дають відчуття, що ти якийсь «спеціальний», що держава цінує те, що ти зробив або робиш. Звичайно, саме цим пояснюється те, що кількість привілейованих не зменшується, хоч фронтовиків з кожним роком стає все менше. 
Парадоксальною є ця одночасна втеча від рівності і туга за часами рівності. Що це, відомий із часів екзистенціалізму синдром «втечі від свободи»? Не знаю. Я бачу, як люди тут розуміють, що щось відійшло назавжди, але намагаються якимось чином зберегти хоч частку цього. Це теж частина традиції. Але коли у передвиборних листівках, які мені пхають до рук, я читаю, що якщо оберуть Потрібного депутата (Найкращого депутата), то освіта і охорона здоров'я будуть знову безкоштовними, що знову потоки українських товарів потечуть до Росії, а з Росії потече дешева нафта та газ, і МИ знову заживемо добре і по-старому, я думаю про підступну експлуатацію традиційних уявлень. Не потечуть… Так само, як український ринок більше не наповниться болгарськими винами та консервами (українські не гірші), а болгари більше не очікуватимуть п'ятнадцять років заповітної «Лади». Щось відійшло назавжди.

Зона відчуження?

«Болгари більше не люблять народів колишнього Радянського Союзу», — переконують мене у різний час двоє Володимирів. Один з них — професор університету, другий — головний конструктор. Я запрошую їх приїхати до Болгарії, щоб переконатися, що ставитися до них будуть абсолютно нормально. Але обоє стверджують, що вони не поїдуть, навіть якби і могли. Вони кажуть, що болгари більше не люблять радянських людей. Що вони збираються знести пам'ятник Альоші у Пловдиві. Вони читали про це у газетах, бачили по телебаченню. Я заспокоюю їх, що пам'ятник стоїть собі, як і стояв у Пловдиві, що в Софії є і пам'ятник Царю Визволителю, і пам'ятник Радянській армії. Я знаю, що у Болгарії є політичні екстремісти, мене радує, що їх стає все менше, і я сумлінно намагаюся переконати у цьому Володимирів.
А от як мені пояснити власним дітям, що оце на знімку я, коли був ще меншим за них, а позаду мене — Мавзолей, якого більше немає? Політичний екстремізм, що знищує частку моєї особистої історії, чи знову модернізація? («На місці Мавзолею ми збудуємо сучасну європейську площу!»)
Моїй матері бракує радянських фільмів на телебаченні, радянських пісень по радіо. «Чому більше не показують російських фільмів?» Вона пригадує «Веселих хлоп'ят», «Волгу-Волгу», «Цирк», «Овода» з Олегом Стриженовим. Вона не дивилася «Спецназу» і «Вбивчої сили», «Ментів», і «Чоловічої роботи». Та й навіщо показувати фільми, в яких славні, доблесні спецназівці перемагають потворних, бридких чеченців, в яких люди убивають інших людей? Нам що не вистачає усіляких Рембо? Фільми Тарковського показують у Болгарії, хоч і у пізній час. Микити Михалкова та Андрія Кончаловського — також. І я не можу пояснити ні своїй мамі, ні двом Володимирам, що у Болгарії є люди, які не люблять того, що зараз називається «пострадянським простором», хоч є й такі, що його люблять. А якщо бути точнішим, то любов завжди конкретна.

«Твоя судьба в твоих руках» прочитав я в одному туалеті у неймовірному місті Одеса і згадав свого студентського товариша Ангела, який твердив, що немає нічого глибокодумнішого, ніж чоловік у туалеті. Якийсь глибокодумний чоловік в одеському туалеті висловив те, що у часи Просвітництва Вольтер написав у завершальній частині «Кандида»: «І, отже, нехай кожен плекає свій сад» — людський індивідуалізм, відчуття, що твоє життя залежить від тебе самого. Для людей, що жили за соціалізму, це — відкриття. Ми — системні люди: жили у Системі, сприймали її, або боролися з нею. Погано, що навіть коли Системи вже немає, ми важко осмислюємо свою екзистенцію (своє буття) поза нею, за інерцією продовжуємо пристосовуватися чи боротися. Парадоксальним чином її нам бракує, і ми, постсоціалістичні люди, нелегко сприймаємо її відсутність. А коли нам вдається це подолати, то продовжуємо шукати нову Систему і нових секретарів парткомів, які б нам заважали. Мабуть, цим пояснюється різко негативне ставлення до політичних еліт і у Болгарії, і в Україні. 

Народні збори у Болгарії і Верховна Рада в Україні — це місця, де зібралися погані люди, що думають лише про свої інтереси і забули про наші. Політичні еліти дуже корумповані, абсолютно аморальні; вони нищать будь-яку прогресивну ініціативу. Такими загалом є настрої людей, що більшу частину свого життя прожили у Системі соціалізму. У нових політичних елітах вони шукають продовження Системи. І потрібне певне зусилля, щоб зрозуміти, що суспільство не може обійтися без своїх політичних еліт, так само, як без учителів, лікарів, комунальних служб, продавців і т.д. А емоційна енергія, витрачена на обговорення питання про корупцію серед депутатів, викликає головний біль і душевний дискомфорт.
Нам ще тяжко звикнути до думки, що абсолютної системи більше немає. Ми обурюємося, що політична та економічна еліти, корумповані і крадуть, але ж не політики вкрали дорожні знаки у Болгарії, лави у парках, двигуни на зрошувальних системах. Це зробили, якщо скористатися іншим кліше, люди з народу. Усім нам тяжко осмислити прості слова з одеського туалету, нам легше шукати причини наших невдач поза нами, у тому, що Система погана, а ми — гарні, у тому, що уряд поганий, що президент нікудишній. І майже з побожною надією ми вибираємо наступний парламент, наступного президента, наступного мера, щоб через кілька тижнів «прозріти»: вони також нікчеми.
«Беріть стільки суверенітету, скільки можете!» — щедро запропонував Єльцин. А якщо ти не знаєш, скільки тобі треба суверенітету, і що з ним робити?

Позасистемне покоління
Виявляється, взяти власну долю у свої руки — дуже нелегка справа. Але чому це так нас дивує? Від часу, коли Кандид закликав кожного плекати свій сад, до часу, коли пересічний швейцарець не знає, хто належить до його політичної еліти, бо це ніяк не відбивається на його буденному житті, минули два століття. Від часу, коли офіційно демонтували Систему, до дня, коли я прочитав одеський напис, минуло сім років. Безперечно, ми ще далеко від швейцарської моделі. Але я із здивуванням помітив, що фраза «керівна роль партії» — абсолютно незрозуміла і моїм студентам, і моїм дітям; вони не розуміють, що означає єдина партія і єдина ідеологія, і тим більше не розуміють, керівної ролі цієї єдиної партії. Це покоління формувалося уже поза стереотипами Системи та людей Системи.

Вишиванка життя помережена всячиною
Мене вражає, як багато усякої всячини може продаватися в електричці — починаючи з заводського пива, газованих напоїв, вафель, печива, булочок, овочів та фруктів до шкарпеток, трикотажу і шкільного приладдя. Протягом двох годин подорожі хтось безперервно ходить рядами і щось продає. «Чотири роки у цій електричці один хлопець продавав трикотаж», — каже Сергій. «Ну, мабуть, у нього вже є магазин у Запоріжжі», — намагаюся пожартувати я. «Так, біля центрального ринку», — без усякої іронії відповідає Сергій.
Один із тих, хто усвідомив, що його доля — в його руках?
Зі скрипом і ривками (майже як у романі Венедикта Єрофеєва) електричка зупиняється на своїй останній зупинці. Натовп людей висипає на перон і розчиняється у темряві ночі, що вже оповила землю. 

Венедикт Єрофеєв (1938-1990 рр.), російський письменник. В оповіданні «Москва-Петушки» (написане у 1970 р.; опубліковане у 1988-1989 рр.), трагедії «Вальпургиева ночь, или Шаги Командора» (1989 р.), есе «Василий Розанов глазами эксцентрика» (написане 1973 р., опубліковане в 1989 р.), показує тяжіння до традиції сюрреалізму та літературної буфонади (обігрування ідеологічних та літературних штампів, заниження побутових реалій, розмовної мови, включаючи «сквернословие»). Його герої не здатні до соціальної адаптації та уособлюють кризовий стан світу.