Голод: міфи і реальність

ГОЛОД (англійське "famine" від латинського "fames") - крайня недостатність їжі, що спричиняє виснаження та смерть населення певного регіону або країни. Голод був причиною страждань у всіх країнах в усі часи. Далі ви знайдете список найстрашніших в історії людства голодоморів. Причини голоду є частково природними і частково штучними. Серед природних причин - неврожаї, викликані надмірною кількістю чи навпаки -- нестачею опадів та іншими метеорологічними явищами, або ж знищення посівів комахами та паразитами. До штучних причин належать війни та економічні помилки виробництва, транспортування і продажу продуктів харчування. 
Природні причини голоду і досі залишаються поза нашим контролем, не дивлячись на те, що вчені надають можливість агрономам боротися із природними катаклізмами та шкідниками більш успішно, а вдосконалення засобів транспортування дозволяє поповнювати нестачу врожаю в одній країні із запасів іншої. У тропічних країнах засуха - це найрозповсюдженіша причина неврожаїв. Тут на допомогу приходять гідравлічні інженери, які розробляють системи водосховищ та зрошення. Значно важче боротися із заморозками, градом, надмірною кількістю опадів тощо. Французький досвід в Алжирі показує, що справитися можна навіть з нашестям саранчі, яка є величезною небезпекою для фермерських господарств Аргентини. Однак легкість, з якою продукти харчування сьогодні можуть бути транспортовані з однієї частини світу в іншу, зводить до мінімуму небезпеку голоду від природних причин, адже пошкодженими не можуть бути відразу всі сільськогосподарські ділянки світу. 

 Міф 1

На всіх не вистачає продуктів

Великий асортимент, а  не дефіцит найкраще хактеризують у світі ринок продуктів харчування. Проблема – це бідні люди, а не країни, де вони проживають. І навіть більшість "голодних країн" є  експортерами продуктів харчування та сільскогосподарської продукції.

Штучні причини голоду в основному перестали бути чинними у великих масштабах. Основна з цих причин - війна, яка може спричинити нестачу харчів шляхом їх зменшення або знищення. Однак цими факторами може бути викликано лише місцевий (локальний) голод. Законодавче втручання у сільськогосподарські процеси, в програми розповсюдження продуктів харчування, грошові обмеження та нестача транспорту (усі ці чинники ставали причинами голодоморів у минулому) сьогодні вже не є загрозою. Неправдоподібним є також той факт, що сучасні спекулянти (біржові ділки), які намагаються гарно заробити на пшениці, можуть спричинити лише певні негативні ефекти. 
Місцеві (локальні) голодомори, що спостерігалися в ХХ столітті, можна приписати природним причинам. Неможливо регулювати кількість опадів у певному регіоні або повністю компенсувати їх нестачу за допомогою зрошування та поливів. Зрошення є більш ефективним способом для збільшення родючості у засушливих регіонах, аніж запобігання неврожаям в регіоні з родючими ґрунтами. Методом уникнення голоду є вдосконалення способів транспортування, швидкого постачання продуктів з одних регіонів до інших. Але і це не може перешкодити зростанню цін і, як наслідок, стражданню бідних верств населення. Однак з кожним роком стає все меншою ймовірність того, що світ може знову стати свідком страшних голодоморів.

Міф 2

Винна природа

Людські ресурси роблять людей вразливими до природи. Їжа завжди доступна для тих, хто її може собі дозволити.  Мільйони людей не мають землі. Часто від політики держави залежить, чи матиме населення вдосталь їжі у скрутний період.

Великі голодомори 

Серед найбільших голодоморів в історії людства можна назвати такі: 
436 р. до н.е. Голод у Римі, коли тисячі голодуючих, аби позбавитися страждань, кинулися у води Тібру. 
42 р. н.е. Великий голодомор у Єгипті. 
650 р. н.е. Голод в Індії.
879 р. н.е. Всесвітній голод. 
941, 1022 рр. н. е. Великі голодомори в Індії, від яких цілі провінції були обезлюднені, а люди були доведені до канібалізму. 
1005 р. н.е. Голод в Англії. 
1016 р. н.е. Голод по всій Європі. 
1064 -I072 рр. Семирічний голод у Єгипті. 
1148 - 1159 рр. Одинадцять років голоду в Індії. 
1162 р. Всесвітній голод.
1344 - 1345 рр. Голодомор в Індії, коли навіть Моголський імператор не мав змоги отримувати найнеобхідніші продукти. Голод продовжувався роками, і тисячі й тисячі людей загинули від злиднів. 
1396 - I407 рр. Голод в Індії, що тривав 12 років. 
1586 р. Голод в Англії, який започаткував систему права бідних (Poor Law system). 
1661р. Голод в Індії, коли протягом двох років не випало ані краплі дощу. 
1769 - 1770 рр. Голодомор у Бенгалії, в результаті якого загинула третина всього населення країни (10 000 000 людей). 
1783 р. Голод в Індії, який поширився зі сходу від провінції Бенарес до Лахора та Джамму. 
1790-1792 рр. Голодомор, або черепний голодомор, в Індії, названий так, тому, що людей помирало так багато, що навіть не було змоги їх похоронити. Це був один із найлютіших голодоморів, що коли-небудь бачило людство. Він поширився через увесь Бомбей на Хайдерабад, а також зачепив північні райони Мадрасу. Громадські роботи для безробітних були вперше запроваджені під час цього голодомору в Мадрасі. 
1838 р. Голодомор у північно-західних провінціях Індії. Померло 800 000 населення.
1846 - 1847 рр. Голод в Ірландії, що був викликаний неврожаєм картоплі. Парламент запровадив субсидії (дотації, безкоштовну допомогу). 
1861 р. Голод у північно-західній Індії. 
1866 р. Голод в Бенгалії та Оріссі, 1 мільйон померлих. 
1869 р. Голодомор у Раджпутані; 1,5 мільйона загиблих. Уряд ініціював політику "врятування життя". 
1874 р. Голод у Бігарі, Індія. 
1876 - 1878 рр. Голод у Бомбеї, Мадрасі, 5 мільйонів загиблих. Надана допомога виявилася недостатньою. 
1877 -1878 рр. Голодомор у північному Китаї, від якого померло 9,5 мільйонів людей. 
1887 -1889 рр. Голод у Китаї. 
1891 -1892 рр. Голод у Росії. 
1897 р. Голод в Індії. Урядова політика врятування життя була успішною. Фонд Офіційної резиденції склав 550 000. 
1899-1901 рр. Голод в Індії, забрав 1 мільйон людських життів.
1905 р. Голод у Росії. 

Міф 3

Дуже багато людей

Щільність населення не пояснює причин голоду. Наприклад, Бангладеш -  щільно населена і голодна країна. Проте у Нігерії, Бразилії, Болівії, - чимало незаселених територій, та питання голоду тут не знято з порядку денного. Швидкий приріст населення і голод існують в тих країнах, де більшість людей немають можливості стати власниками землі, вони не мають робочих місць, у них – проблеми з освітою, охороною здоров’я  і нема впевненості у забезпеченій старості.

СВІТ ГОЛОДНИХ ЛЮДЕЙ

Протягом ХХ століття голод неодноразово вражав деякі частини Африки. І хоч висвітлення у пресі випадків голоду в Африці, починаючи із 1970-х років, сприяло міжнародному розумінню проблеми, це не допомогло знайти пояснення, чому, з яких причин голодомори виникають і досі, як вони відрізняються від не менш серйозної проблеми хронічного голоду. При обговоренні цих аспектів слід розглянути найрозповсюдженіші помилки. Потрібно шукати глибокі політико-економічні та екологічні причини цієї проблеми, не дивлячись на численні "стратегії подолання" голоду, які так довго приймалися для того, щоб вижити у скрутних умовах. 

Недостатнє харчування - причина голоду
Згідно з даними Організації з питань продовольства та сільського господарства при ООН (ФАО), середньостатистичний африканець споживає 2300 калорій на день, що значно менше від звичайної норми - 2700 калорій. Недавні підрахунки показали, що 316 мільйонів африканців, або 35% від усього населення континенту постійно недоїдають. Хоча голод в Африці важко назвати новим явищем, нині він може з'явитися навіть у тій частині континенту, яка має їжі більш ніж достатньо, щоб прогодувати усіх своїх жителів. Більш того, незважаючи на те, що населення Африки швидко зростає, там і досі є значні запаси плодючої землі для вирощування їжі. Тому голод відображає не абсолютний дефіцит їжі, а швидше недостатній доступ людей до ресурсів, які потрібні для того, щоб виробити або купити потрібну кількість продовольства. 
Звичайно, є причини дефіциту достатньої кількості їжі. І тут можна говорити про історичні приклади нерівності. Це й нерівність між Африкою та її минулими колонізаторами або сучасними інвесторами, і стосунки між багатими та бідними африканцями. Додайте сюди також нерівність між членами спільних господарств, де їжа та ресурси часто виявляються нерівномірно розподіленими між чоловіками та жінками, старими й молодими. Якими б не були причини зникнення продовольства, результатом стає недоїдання, що завдає вагомої шкоди здоров'ю, тобто збільшується схильність до захворювань, таких як малярія, рахіт, малокрів'я, СНІД. Діти, що недоїдають, страждають затримкою росту та різними недугами. Дорослі теж потерпають від голодування, зокрема відзначаються невисокою продуктивністю праці. 
Якщо проблема недостатнього харчування довго турбуватиме світ, то це може викликати у суспільстві жахливі хвороби, недовиробництво та голод. 

Війни, посуха плюс безвідповідальність урядів
Під поняттям "голод" часто розуміють гостре голодування, пов'язане з різким підвищенням смертності. Однак це прямолінійне визначення не пояснює, чому люди голодують. Дослідження проблеми голоду показують, що зазвичай причини шукали у кількох факторах… Але ж ми знаємо, що деякі з причин його виникнення докорінно змінилися у минулому столітті. 
По-перше, дитячих смертей -- найбільше, чоловіки у цьому сумному рейтингу посідають друге місце; найкраще переживають періоди нестачі їжі жінки (завдяки більшій біологічній витривалості). По-друге, головною причиною смерті є не голод, а такі хвороби як інфекція шлунку і малярія. По-третє, голод не тільки збільшує смертність, але й знижує рівень народжуваності. По-четверте, голод - явище переважно сільське, тому що для лідерів Африки (доколоніального, колоніального і незалежного періодів) завжди було більш важливим забезпечити їжею політично-впливові міста, аніж сільську місцевість. По-п'яте, офіційний рівень смертності явно хибує, частково через труднощі у збиранні такої інформації, а також через те, що міжнародні агенції схильні перебільшувати кількість померлих, щоб акцентувати на потребі безкоштовної допомоги. 
І, нарешті, голод починається тільки після того, як люди вичерпують ресурси, передбачені стратегіями ліквідації наслідків кліматичних, економічних або політичних негараздів. Саме сутність і ефективність цих "стратегій подолання" була змінена природними, демографічними і політико-економічними факторами минулого століття. 
Наприклад, у засушливих і напівзасушливих регіонах селяни тривалий час вирощували такі вітростійкі культури, як просо, сорго, маніок, намагаючись зібрати достатній запас, щоб протриматися декілька місяців під час посухи. Однак погіршення кліматичних умов у деяких місцевостях знизило врожаї, а відтак створювати запаси стало неможливо. Великого удару завдала необхідність вирощувати таку "готівкову" культуру як льон, що змушує фермерів все більше залежати від ринків постачання основних харчових продуктів. 

Тривалий посушливий вітер для фермера - біда, оскільки буде неврожай, і у нього тоді настане безгрошів'я, а отже виникнуть і проблеми з харчуванням. Ціни ж на зерно у цей час стрімко зростають. За таких обставин селяни намагаються відшукати гроші іншими шляхами, наприклад, наймаються на роботу або продають домашнє майно, таке як фамільні реліквії, меблі чи худобу. Однак така стратегія не є виходом із ситуації, оскільки сім'я стає ще вразливішою до голоду, якщо продаж майна залишає її без тяглової худоби чи транспортних засобів. 
Підтримання дружніх відносин є також однією з освячених часом "стратегій подолання". Коли з'являється загроза голоду, селяни часто прохають міських родичів дати їм грошей, знайти роботу чи тимчасово попіклуватися про дітей. Можливі міграції цілих сімей до міст, прикордонних країн або, у разі необхідності, переїзд до таборів допомоги. Однак коли селяни залишають свої помешкання та поля, це найчастіше стає "блокадною стратегією" (вони дедалі частіше опиняються у такому становищі, коли їм доводиться економити їжу). 
У ХХ столітті чи не найбільше від голоду постраждали африканські пастухи. У минулому їм вдавалося виживати в суворих умовах, кочуючи між випасами та встановлюючи комерційні і протекційні відносини з селами, мешканці яких займалися фермерством. Але останніми десятиліттями цим щосезонним мандрівкам все частіше ставали на перешкоді новоутворені національні кордони, огороджені ділянки землі і сільськогосподарські поселення, що поступово збільшувалися у розмірі. Це своєю чергою викликало конфлікти кочівників з населенням, а також з центральними урядами, які контролюють допомогу продуктами харчування. Зменшення опадів, починаючи з 60-х років минулого століття, у засушливих регіонах теж обмежило пересування кочівників. 
Як вказує досвід багатьох кочівників, однією з важливих причин голоду є політика, яку здійснюють держави. Під час колоніального періоду завдяки поліпшеній інфраструктурі і сільськогосподарським технологіям небезпека голоду повинна була б зменшитися. Однак високі податки, встановлені колоніальними урядами, реквізиція врожаю, примусова праця - усе це, навпаки, підвищило вразливість до голоду в багатьох регіонах. Наприклад, у французькій колонії Буркіна Фасо на сільські сім'ї, яких змушували вирощувати бавовну, звалився тяжкий голод після посухи 1930 року. 
Те, що багато незалежних африканських урядів є такими ж безвід-повідальними як і їх попередники, част-ково пояснює, чому випадки голоду траплялися і у ХХ столітті.
Іншою значною причиною є війни. Одні випадки голоду - наприк-лад, голод у Зімбабве в 1991-1992 роках під час посухи - трапилися внаслідок того, що уряд не зміг зреагувати на попереджувальні фактори; інші - внаслідок драко-нівських намагань урядів контролювати і вилучати у населення прибутки. Голод в Ефіопії у середині 80-х був викликаний не тільки посухою, але й обтяжливими реквізиціями врожаю і загальними примусовими переселеннями в північних регіонах. Економіст Амартіа Сен зазначила: "Досліджуючи історію голоду у світі, я дійшла висновку: у демократичних країнах із вільною пресою, діючою опозицією проблеми голоду зняті з порядку дня". 
У XX столітті випадки голоду в Африці трапилися внаслідок воєнних блокад. Протягом громадянської війни в Нігерії у 1967-1970 роках федеральний уряд країни блокував усі маршрути поставок продуктів до Біафри, що призвело до масового голодування. У 1993 році блокада призвела до голоду в охоплених війною регіонах Анголи. Також під час тривалої громадянської війни в Судані уряд північної частини країни використав свій контроль над поставками продовольства, щоб послабити південні повстанські угрупування.
Незважаючи на те, що діяльність міжнародних агенцій з надання допомоги продуктами харчування здається аполітичною і гуманною, вони постійно ускладнюють політичне становище. Іноді така допомога підтримує репресивні режими. Яскравий приклад -- Ефіопія. Наприкінці 70-80-х років диктатор Хайле Маріам Менгісту отримав величезну кількість продовольства, аби подолати голод (а його спричинив саме цей режим). Однак 90 відсотків від цієї міжнародної допомоги отримали послідовники Менгісту, і тільки 10 її відсотків пішло на допомогу голодуючим повстанцям. Таким чином, голод зміцнив владу Менгісту. 
З іншого боку, деякі країни, що пережили жахливі голодомори в середині 80-х, досягли значних успіхів у захисті населення від голоду, незважаючи на постійні загрози посух. Прикладами таких країн слугують Буркіна Фасо та Ерітрея. Завдяки вжитим заходам (наприклад, запровадження програми зберігання води та ґрунту), продуктивність сільського господарства підвищилася в засушливих місцевостях. Однак все ж ці місцевості не стали незалежними від провольчої допомоги. Питання захисту від голоду набуло надзвичайно високої політичної ваги.

Лідери держав не можуть його так просто ігнорувати. Скажімо, успіх у боротьбі з голодом в Африці врешті-решт залежатиме лише частково від впровадження сучасних технологій, а принципово - від забе-зпечення стабільного економічного розвитку. Треба визнати (в Африці та й в усьому світі) і те, що захист від голоду є одним з основних прав людини. 

Міф 4 

Турбуватися про їжу, а не про довкілля

Виробництво продуктів харчування часто негативно впливає на навколишнє  середовище. І хоч  бажання виробників нагодувати людей не викликає екологічної кризи, у більшості країн «третього світу» застосовуються пестициди, і в першу чергу для того, щоб вирощувати на экспорт товарні зернові культури. При цьому мова не йде про покращення харчової цінності  продукції. Втім, розв’язати продовольчу кризу можна і без  пестицидів.

Міф 5

У відповідь – «Зелена революція»

Незважаючи на велику кількість урожаю зернових, «Зелена революція», зосереджується лише на виробництві, без значних змін  економіки. В Індії, Мексиці, на Філіпінах голод продовжується і далі, до того ж погіршується родючість грунту. Перспективи нової «Зеленої революції», яка базується на біотехнологіях, загрожують ще більше посилити нерівність.

Чорні роки Бенгалії і Бангладеш
Два випадки голоду в Бенгалії і Бангладеші аналізуються так: у 1942 році в Бенгалії були поганими погодні умови. Невдовзі японці окупували Бірму, внаслідок чого імпорт рису звідти припинився, що призвело до недостачі продовольства. Та почався голод, йшов тоді 1943 рік. Бангладеш постраждав від затоплення рисових плантацій і тому у 1974 році стався голод…
Амартья Сен доводить, що жодна з цих подій не була наслідком недостачі рису у вражених місцевостях. Голод в Бенгалії був скоріше викликаний бумом, пов'язаним із інфляцією, яка почалася через збільшення державних витрат. 
Аналіз війни і голоду у книзі історика Індівара Камтекара "Держава і клас в Індії у 1939-1946 роках" пов'язаний не з імперіалізмом чи націоналізмом, а з класами суспільства. Історик показує вищий клас індійського суспільства з непривабливої сторони. У Британії еліта багато пожертвувала для війни, що призвело до певної соціальної зрівнялівки. Але в Індії для цього класу війна була неймовірно вигідною. Британцям потрібні були індійські вищі класи для допомоги у війні, і тому британці пестили їх, а на бідних лягав увесь тягар. Результатом цих дій був голод в Бенгалії.
Як правило, витрати на ведення війни покривають підвищенням податків. У Британії податки на надмірні доходи (максимальний податок складав 100% від доходу) приборкали прибутки в бізнесі. Завдяки всезагальному нормуванню продуктів заможні люди стали купувати менше, що забезпечило продуктами бідних. Завдяки війні низи були забезпеченї робочими місцями, змогли ліпше харчуватися. Але в Індії все було не так. Війна збільшила державні витрати утричі, а британці не хотіли витягувати великі суми грошей у багатіїв. Махатма Ганді очолював рух проти підвищення податків. В Лондоні боялися, що драконівські податки викличуть жорстокий опір і призупинять ведення війни Британією. Спроби переконати населення взяти державні позики були невдалими. Завдяки такому дефіцитному фінансуванню попит на гроші підвищився на 650% протягом війни. Неминучим результатом усього цього стала інфляція. Однак її не було в Британії. Індекс цін на продовольчі товари (який в 1937 році був 100) в Індії до 1949 року різко зріс -- до 311 проти 193 в Сполучених Штатах , у Британії -- 108. І це були унормовані ціни на їжу, на чорному ринку вони були навіть вищими. 
Інфляція та підвищення цін на сільськогосподарські товари принесли вигоду усім землевласникам. Навіть дрібні аграрії виплатили усі борги і купили нові ділянки землі. Для ведення війни потрібні були великі кількості усіх видів промтоварів. Завдяки малому імпорту конкуренція ставала меншою. У цей період багато людей заробили собі значні капітали в бізнесі. Поширеним було ухилення від сплати податків, це вважалося "патріотичною" відмовою від співпраці з британцями. Але дефіцит, який допоміг заможнім класам, вдарив по звичайним працівникам, пенсіонерам та іншим людям з фіксованими регулярними прибутками. В проміжку між 1939 і 1943 роками реальна зарплатня робітників заводів знизилась на 30%. Для порівняння, в Британії зарплатня на заводах підвищилась на 49%. 
Найтяжчого удару зазнали безземельні селяни. Камтекар пише: "В ситуації, коли право голосу надавалося за умови освіченості або володіння майном, сільська біднота не входила до списку тих, хто мав право бути виборцем в провінції". Хоча багато людей вмирали на вулицях Калькутти, жоден із них не був її мешканцем. Мешканці міста перебували в безпеці, так як захищені були різноманітними продовольчими програмами. Саме сільська біднота приходила до міста, щоб в ньому і помирати. Незважаючи на свої страждання, вони мали маргінальне значення для політиків. Ті, хто померли, не володіли акторсько-ораторським мистецтвом для сучасної політики. Смерть 5000 осіб у 1946 році в Калькутті стала подією надзвичайної уваги, оскільки це зачепило інтереси бенгальської еліти. Хоча великий голод в Бенгалії був страшною трагедією, але ніякої політичної паніки не було. Померлих навіть не можна було порахувати, бо це нікого не цікавило". 
Пізніше Індія не могла витягати ресурси від багатих. Згідно даних податкової міліції 1958-59 років, жодного випадку ухилення від сплати податків не було за десять років після незалежності. Ситуація у суб-континенті залишилася без змін, як свідчать дані голоду 1974 року у незалежному Бангладеші.
У Бангладеші селяни були в найгіршому стані. Однією з відмінних рис голодоморів в Бенгалії та Бангладеш є роль уряду. Діяльність та бездіяльність бенгальського уряду поглиблювали кризу. Бажання зберігати спокій в Калькутті, тобто в уряді, спонукало надання субсидій рисом в містах, коли криза загострювалася в селах. Заборона на імпорт зерна з інших провінцій припинила постачання продовольства. Це відбулося під впливом міжнародної політики.
Уряд Бангладеш зміг надати харчову допомогу тій частині населення, яка страждала найбільше. Але за браком імпорту ця програма зазнала поразки, що також було наслідком міжнародної політики. 

Уряд США відмовився від продажу зерна, поставивши вимогу Бангладеш -- припинити експорт до Куби. Таким чином було припинено важливий потік продовольства до країни під час голоду. 
В Бенгалії безземельні люди стали першими жертвами. А в Бангладеші допомогу просили фермери. В обох випадках стався голод, коли було достатньо їжі і ринкові механізми працювали. Попри те, що фактори попиту та пропозиції були причинами голоду в Бенгалії, був ще і фактор державного контролю. Заборона на імпорт зерна з інших провінцій була втручанням у вільний ринок. А в Бангладеші ринок працював вільно, крім тиску на уряд з боку США. Хоча і той тиск можна також називати ринковим важелем, але він перейшов межі функціонування ринку.
                                                                                                                  - Свамінатан С. А. Айяр

Міф 6

Необхідність великих  ферм

Великі землевласники найкраще управляють країнами, але вони не можуть досягнути високої ефективності виробництва. А ось дрібні  фермери здатні у 4 - 5 раз підвищити продуктивність праці. Однак вони позбавлені стимулів вкладати капітали у розвиток земельних ресурсів для виробництва майбутньої продукції. Необхідна земельна реформа. Цю необхідність схвалюють виробники Японії, Зімбабве і Тайваню. Дослідження  Міжнародного банку у Північно-Східній Бразилії показали, що виробництво продукції зросте на 80 відсотків, якщо сільськогосподарські угіддя будуть перерозподілені і стануть меншими.

"Остінізація" британських злочинів в Індії

Я видав книгу під назвою "Джейн Остін і чорна діра в історії Великобританії. Жадібність колонізаторів, заперечення голокосту і біологічна криза". У ній розповідається про двохсотлітній голокост, що відбувався в Індії, що знаходилася тоді під британським пануванням, і про уміле викреслювання цього факту з історії. Це розповідь про забутий голокост, що розпочався з голоду в Бенгалії у 1769-1770 роках (скосив 10 мільйонів людей) і закінчився голодомором під час Другої світової війни (4 мільйони жертв), і який в період між цими двома подіями був причиною загибелі десятків мільйонів. 
Викреслювання неприємних фактів з історії я назвала "остінізацією". Це слово походить від прізвища письменниці Джейн Аустін, у вишуканих романах якої не було жодного негативу про тогочасну дійсність.

Те, що остинізація історії Індії продовжується і дотепер - жахливо, і це може призвести до виникнення загрози людству. Адже коли люди ігнорують факт існування голодоморів під час правління британців, вони таким чином ігнорують причини, що лежать в основі расизму, жадібності і моральної безвідповідальності.
Вірогідність повторного здійснення грандіозних злочинів проти людства, таких як голокост під час Другої світової війни, значно зменшується, коли суспільство, що розуміє свою відповідальність, визнаючи факт здійснення злочину, вибачається, вносить виправлення і погоджується з наказом: "Такому більше не бути". Однак стосовно ряду жахливих голодоморів в Індії жодних вибачень і виправлень не було. Хоч Томі Блер приніс вибачення за голод середини XIX століття в Ірландії, під час якого загинуло більше мільйона людей, він навіть словом не зачепив факт голодомору середини XX століття в Бенгалії (4 мільйони жертв), що знаходилася тоді під британським пануванням. Йому було відомо про цей факт, оскільки він сказав, що отримав копію моєї книги.
Мільйони людей померло голодною смерттю в Бенгалії за часів Другої світової війни внаслідок підвищення цін на рис до такої межі, що безземельна сільська біднота не могла купувати його. Ціни на рис підвищувалися через припинення поставок з Бірми, що була окупована японцями; ініційоване Черчілем стратегічне зменшення перевезень товарів Індійським океаном; конфіскація британською владою запасів рису в деяких регіонах Бенгалії; суттєвий спад імпорту необхідного зерна в Індію відбувався і через захоплення та знищення кораблів, необхідних для закупівлі і транспортування продуктів харчування до регіонів. Влада не оголосила стану голоду, а згідно з Кодексом щодо голоду індійським провінціям надавалося право контролювати свої власні запаси харчів. "Ринкові сили" вирішили, що індустріальна Калькутта, яка отримувала багато грошей за виготовлення зброї, могла платити за рис, і таким чином ще більше виснажувалися запаси продуктів у збіднілих селах. 
Крім голоду 1943-1944 років, Бенгалія зазнала безліч інших страхіть. Весь світ обурювався, як поводилася японська армія з жінками легкої поведінки. Однак світу невідомо, що ґвалтування військовими бенгальських жінок і дівчат, які жорстоко страждали від голоду, було настільки поширеним, що результати цього відобразилися на статистиці виживання населення. Мільйони страждали і помирали, тому що колоніальна британська влада не турбувалася про них. Їх правитель Уїнстон Черчіль ненавидів індіанців і визнавав це. Якось у 1942 році він зізнався державному секретарю Індії: "Я ненавиджу індіанців. Вони -- скотина, і релігія у них скотська". Не дивно, що в шеститомнику Черчіля "Історія Другої світової війни" немає згадки про голод в Бенгалії, який був причиною 90% усіх смертей серед цивільних і військових Британської імперії під час Другої світової війни. У книзі Черчіля є таке вражаюче твердження: "Під час Другої світової війни ніхто на землі не був так захищений від жахів і небезпек, як люди Індії. Наш маленький Острів ніс їх… на своїх плечах". 
Мій батько залишив нацистську Європу і став біженцем в Австралії у 1939році. Тому я дуже добре знаю, що таке голокост, який знищував численних і талановитих людей. Я завжди дуже цікавилася історією, і тому можна легко уявити той жах, який я відчула, коли дізналася про голод 1943-1944 років у Бенгалії, що спричнив численні смерті, подивившись фільм "Грім вдалині" ( режисер Сатіяджіт Рей). До речі, після пошуку в своїй величезній домашній бібліотеці я нічого, крім малесенької згадки у Німецькій історичній енциклопедії, не знайшла про цю подію, яка по важливості є такою ж, як і єврейський голокост (і це відбувалося в один і той же час). Мій жах переріс в обурення. 
Нині у світі налічується 6 мільярдів людей, із яких 2 мільярди страждають від дефіциту їжі, і майже один мільярд - від хронічної недоїдання. Щороку приблизно 20 мільйонів передчасно вмирають від хвороб, викликаних постійним голодуванням. В середньому підрахунки статус-кво прогнозують 30 мільйонів смертей щороку від вищезгаданих причин, і так триватиме до 2050 року. Якщо до цього часу в країнах третього світу рівень смертності зросте з 10 людей на 1000 населення до 35 (рівень смертності в британській Індії в 1947 році), тоді ми побачимо "підвищену смертність" - приблизно 200 мільйонів людей щороку. Тим не менш, цього можна уникнути, якщо у нашому світі глобальної економіки з'явиться моральна відповідальність. А вона буде тільки тоді, коли населенню світу завжди і обов'язково повідомлятимуть про будь-який голодомор-голокост минулого. Ми повинні воскресити у своїй свідомості "забуті голокости" колоніальної Індії і твердо заявити: "Такому більше не бути !". 

- Гідеон Поля

Міф 7

Вільний ринок подолає проблему голоду

Догматична формула - "ринок гарний, влада погана", ніколи не може пояснити причин голоду. Ринок і влада обєднані скрізь, і це стосується усіх економічних систем. Ринок ефективний тільки тоді,  коли є    купівельна спроможність. Повноваження споживачів полягають тільки у тому, щоб дивитися, хто продає продукцію. Влада повинна зайнятися  монополізацією ринку, реальними податками, кредитуванням. Приватизація та скасування держконтролю не сприятимуть боротьбі з голодом.

Голод 1846-50 в Ірландії взяв один мільйон життів і глибоко змінив соціальну і культурну структуру країни. Півмільйона жителів було виселено з їхніх будинків протягом картопляного неврожаю, і півтора мільйона емігрувало в Америку, Великобританію й Австралію, часто гинучи при переїздах. Переповнені судна тоді називали "трунами". Ось так формувалася історія Сполучених Штатів та Великобританії. Інтерпретації цього голоду змінювалися залежно від віросповідань та релігій, етнічної принадлежності та інших 

Усе це розпочалося з картопляного неврожаю, ірландські сільгоспугіддя були вкриті суцільною чорною гнилизною. Оскільки по всій Європі були неврожаї, ціни на продовольство стрімко полізли вверх. Продукти харування та зерно гнили у продовольчих магазинах та на складах, у той час, як фермери-ірландці жили бідно, впроголодь. Зернові культури, на які вони покладалися, щоб заплатити орендну плату, були знищені. Селяни, що харчувалися гнилими продуктами, почали масово хворіти, села були охоплені холерою і виспним тифом. Священики округу були змушені перестати купувати труни, щоб за ці гроші годувати людей. Померлі ж залишалися непохованими або їх хоронили в тому одязі, в якому вони померли. 
Власники виселяли сотні тисяч селян, відправляючи їх до переповнених людьми і хворобами виправно-трудових таборів. Сотні тисяч ірландців емігрували до Америки та інших англомовних країн. Але навіть еміграція не була панацеєю - судновласники часто наповнювали сотнями ірландців свої судна, на яких на шляху до порту втрачалася третина пасажирів, через хвороби та голод. Великобританія начебто й забезпечувала допомогою голодуючих, однак ірландці критикували її, що вона не була своєчасною - і вважали, що британський політичний утиск є основною причиною голоду. 
Голод, хворобі й еміграції винищували острів, населення Ірландії зменшилося з 8 до 5 мільйонів. Якщо у першій половині XIX століття ірландський націоналізм був неактивним, то голод переконав як ірландських громадян, так і ірландських американців у необхідності термінових політичних змін. Голод також змусив змінити старі методи сільськогосподарських робіт, які існували туту століттями - на малюсіньких земельних ділянках можна було виростити лише один врожай картоплі.

Домінуюча економічна теорія "невтручання" у середині XIX століття пропагувала невтручання уряду у процеси вільного ринку товарів та торгівлі. Незважаючи на політику невтручання, перша реакція уряду на голод під керівництвом британського прем'єр-міністра Роберта Піла, була "швидкою, та інтервенційною." Ціни на продовольство стали підвищуватися, на картоплю до грудня 1845 року вони подвоїлися. Тим часом, ірландський врожай зерна експортувався у Великобританію. Суспільні діячі та громадяни закликали до припинення експорту зерна. Це означало б анулювати "закони кукурудзи", а проти цього була проти Великобританія. 
"Законом кукурудзи" передбачалося обкладання великим податком імпорту будь-яких іноземних зернових культур, і якби цей закон було анульовано, британські торговці втратили б прибуток. З тих пір як за актом Союзу Ірландія юридично стала частиною Великобританії, врожаї зерна могли бути вивезені Англію без податків. Однак, зернові культури, привезені до Ірландію, навіть з метою подолання голодомору, оподатковувалися.

Прем'єр-міністр Піл анулював "закони кукурудзи" у 1846 році. Це призвело до розколу у лавах консервативної партії (Торі) і Піл змушений був піти у відставку. Втім Прем'єр-міністром став Лорд Джон Расселл, твердий прихильник політики невтручання. 
Політика Расселла робила наголос на підвищенні зайнятості, а не продовольства. Він вважав, що не уряд, а приватне підприємництво повинно нести відповідальність за забезпечення продовольством. Він також підкреслював, що за допомогу ірландським голодуючим повинні платити ірландці. 

Комісія допомоги Піла була скасована, і цією роботою почали займатися державні службовці, однак у Правлінні робіт знайшло роботу лише 750 000 голодуючих людей. Зусилля щодо допомоги голодуючим мали здебільшого приватний характер. Пожертвування надходили з віддалених і несподіваних місць. Калькутта, Індія послала 16 500 фунтів у 1847 році, Бомбей - 3 000 фунтів. Надсилали допомогу і Флоренція, Італія, Антигуа, Франція, Ямайка, та Барбадос. Пожертва племені індіанців Чоктоу, що в Північній Америці, склала 710 долларів. У багатьох великих містах Америки були створені Комітети допомоги Ірландії. 
Незважаючи на неврожаї картоплі, Ірландія усе ще експортувала багато зерна. У середньому щомісячний експорт продовольства з Ірландії оцінювався у 100 000 фунтів стерлінгів упродовж усього періоду голоду. Після масового голодування, смертей, виселення та еміграції у великих масштабах, британський комісар з питань перепису населення оголосив у 1851 році, що Ірландія має велику користь від голоду: "на закінчення ми сподіваємося, що ваша величність буде задоволена: хоч населення було зменшено голодом, хворобами та еміграцією між 1841 і 1851 роками, результати ірландського перепису 1851 року задовільні, оскільки вони свідчать про загальний розвиток та прогрес країни".

Це нещастя, одне з найбільших, що траплялося коли-небудь у мирний час, є трагічним осудом для Співдружності. Така повільна манера, якою Лондон керувався під час кризи, свідчать про необізнаність та абсолютну байдужість. Газета "Таймз оф Лондон" написала, що "незабаром ірландець на його рідній землі буде настільки ж рідкісним жителем, як американський індіанець у його рідному краю." Сумний "некролог" ірландському народу…

Міф 8

Вільна торгівля - панацея  від усіх бід?

Вільна торгівля - не вихід із ситуації. У  більшості країн Третього світу експорт країн швидко зростав, у той час, як голод продовжувався. Наприклад, коли за рахунок експорту сої із Бразилії жителі Японії, Європи мали змогу годувати  домашню худобу,  голод охоплював від однієї до двох третин населення. Ті, хто володіють засобами виробництва, орієнтують свої структури на прибутковіші ринки. Експорт  врожаю обмежує основних виробників продукції. Торговельна сила політики вчить  людей конкурувати, де тон у змаганні задають ті, що готові працювати за меншу платню, без гарантій охорони здоров’я, не кажучи вже про бережливе ставлення до навколишнього середовища.

На небі - розпечене сонце, а землю вкриває сарана. На полях немає зеленої трави, а з димарів будинків не йде димок від приготування їжі. Люди ловлять щурів, розставляють пастки ная птахів, перемелюють стебла пшениці на борошно, чи печуть хлібці із сухої трави. Вони чекають на смерть у своїх домівках, у них нема рису, щоб приготувати собі поїсти, їх постійно мучить нелюдський голод. І немає шляху, як зійти на небо, і немає дверей, через яку вони можуть увійти в землю. Померти для них краще, ніж жити.

"Хоч він проводив більшість свого часу в новому будинку в місті, "коли прийшов день, він знову був на своїй землі... І він вдихав свіжий запах полів, і коли він прийшов на свою власну землю, він насолоджувався нею". - Перл С. Бак, "Добра земля".

На жаль, розорення, спричинене повстаннями, співпали з іншим соціальними кризами, перед якими опинилися уряд і народ Китаю. Серед них в першу чергу було неймовірне зростання чисельності населення. З кінця 17 і до кінця 18 століття населення Китаю зросло більш, ніж удвічі, із 150 до більше як 300 мільйонів людей. За період з 1779 по 1850 роки приніс населення збільшилося ще на 56%. Відтак напередодні великого Тайпінзького повстання населення країни становило 430 мільйонів. Декілька регіонів були залишені для внутрішньої міграції. Як і в інші періоди китайської історії було знайдено творчі підходи вирішення проблеми: більш інтенсивна іригація, розроблення ранніх сортів рису, що дало змогу збирати подвійний врожай, а також поступове прийняття продовольчих культур Нового Світу, таких як кукурудза, солодка картопля, тютюн та арахіс, які стали вирощувати на неосновних землях. 
Але із збільшенням населення зростало не тільки виробництво продуктів харчування, а й надлишок робочої сили. Урядовий механізм підходив для управління країною з меншою кількістю населення. І не було зроблено пропорційного збільшення кількості адміністративного персоналу, щоб крокувати в ногу із збільшенням населення. В той час прокурор, чиновник найнижчого рівня відповідальний за управління всіма місцевими справами, відповідав за 250 000 людей. Коли розпочалися справжні кризи, урядові чиновники були не в змозі уникнути їх, і люди отримували мізерні грошові пожертви та незначна частина людей отримувала національну і міжнародну допомогу безробітним Один із найстрашніших голодоморів в історії Китаю останніх століть відбувся протягом 1876-1879 років. Він зачепив усі п'ять провінцій північного Китаю і забрав щонайменше 9,5 мільйонів людських життів. Причиною голодомору стала трирічна засуха, яка нищила врожаї з 1873 по 1876 роки. 

Голод 1887-1888 років

Це розповідь китайської жінки про те, яким було життя в 1887-1888 роках, коли Північний Китай зазнав ще одного великого голодомору. Нінг Лао Таі була вже старою, коли розповідала цю історію. На час описаних подій вона була молодою з двома дітьми на руках, чоловік її був наркоманом і вживав опіум. Наприкінці 19 століття в деяких регіонах Китаю до 80% сільського населення вживали опіум, а середній показник опіум-залежних серед усього населення країни становив 10 відсотків. 
"День за днем я сиділа вдома. Мучив голод. Що я могла зробити? Моя мати померла. Мій брат поїхав. Я з дітьми їла лише тоді, коли чоловік приносив додому якісь харчі. Жінка не могла виходити на вулицю. Якщо жінка виходила працювати, всі сусіди сміялися. Вони казали: " Жінка того-то й того-то пішла на службу". Я навіть не вміла просити милостиню або благати. Тому я сиділа вдома і вмирала з голоду. Одного дня я була настільки голодна, що взяла цеглину, подрібнила її на маленькі шматочки і з'їла. Стало легше. Звідки ж мені було знати, що робити? Ми, жінки не відали ні про що, крім того, що треба зачесати волосся, обмотати ноги і чекати вдома на чоловіка. Коли моя мати була голодна, вона чекала на мого батька, щоб він приніс продуктів, тому, коли я була голодна, я також чекала на свого чоловіка. Але мій чоловік, навпаки, продав усе, що ми мали. У нас була хутряна шапка. Він хотів продати її. Я благала його не робити цього. "Давай залишимо її". То була шапка мого дядька. "Візьми краще моє пальто". Він взяв пальто і продав його за зерно. Згодом я побачила, що шапки немає. Я зрозуміла, що він продав її за опіум. Ті, хто вживають опіум, не турбуються про їжу..."
Передруковано з дозволу Іди Пруітт, Ханська дочка: Автобіографія китайської працюючої жінки.. (Стенфорд: Стенфордська університетська преса) 1967. ст. 55, 62. 

Міф 9

Голодні люди не здатні боротися за свої права!

Образи знедолених людей – немічних та голодних спонукають переосмислити очевидне: трударі із незначними доходами мають докладати величезних зусиль для   простого виживання. Якби вони були  пасивними, то, певно, мало хто з них взагалі б вижив. Люди намагатимуться прогодувати себе. І ми  не повинні вказувати, правильно вони чинять, чи ні. Наше завдання полягає у вимогах усувати перепони, які створюють великі корпорації,  уряди, Світовий Банк, Міжнародний валютний фонд.

Сорок п'ять років тому Китай переживав найбільший голодомор у світі: в період з весни 1959 і до кінця 1961 року майже 30 мільйонів китайців померли голодною смертю. Голодомор мав ідеологічні причини, і, можливо, вони були головними тієї великої смертності 20 століття. Через два покоління Китай перетворився у країну, що швидко модернізуватися з кінця 1980-х років, економічно успішною з виробництвом достатньої кількості продуктів харчування. Однак тут і досі не зроблено відкритого, критичного аналізу тієї безпрецедентної трагедії. 
Походження голоду можна прослідкувати до рішення Мао Цедуна здійснити "великий стрибок вперед". Мао, наголошуючи на провідній ролі важкої промисловості, зробив виробництво сталі основним сектором виробництва. Мільйонам селян було наказано припинити вирощування сільськогосподарських культур, виробляти товари повсякденного вжитку, а всі сили кинути на видобування залізної руди та вапняку; на вирубуваня дерев для деревинного вугілля; та на будівництво глиняних печей для переплавлення металу. Заново сформовані сільськогосподарські общини менше землі засівали зерном, яке на той час становило 80% китайських продуктових запасів. В той же час видавалися сфабриковані звіти про рекордні врожаї зернових. Це робилося, щоб продемонструвати переваги колективного фермерства. Насправді ж, обсяги врожаїв зерна стрімко падали. На додачу до всього екологічні дисбаланси, створені людиною, зробили свій внесок до катастрофи. Декілька видів птахів вважали шкідниками врожаїв і їх почали масово винищувалися по всій країні. Це відразу ж призвело до нашестя комах, що ще більше знищували врожаї. 

Голод показав недоліки усіх штучних голодоморів. Найбільшою помилкою була нездатність китайських керівників визнати голод і забезпечити належну харчову допомогу. Дослідження голодоморів показало, що цьому можна було запобігти, але китайському уряду знадобилося три роки, щоб почати діяти. Відбирання у людей всіх засобів приватного виробництва, змушення селян приєднуватись до комун, які погано управлялися, продовження експорту продуктів харчування були ще однією помилкою. Ці дії є ідеальними ілюстраціями до тез дисертації Амарті Сенса про критичні політичні наслідки ігнорування керівниками свого народу: "Прямі причини голоду створюються групою людей, а страждає весь народ. Керівники ніколи не голодують. Але коли уряд є підзвітним населенню, він змушений робити все можливе для припинення голоду". 
Офіційні звіти ще й досі звинувачують у людських стражданнях природні фактори - але навіть власна китайська статистика спростовує таке пояснення. Протягом 1990-х років найгірші в китайській новітній історії посухи та повені мали лише незначний вплив на врожайність. І лише раціональна економічна політика щодо імпорту зерна поклала край голоду. 
Відомості про реальні масштаби голоду були оприлюднені світовій громадськості після першого вірного перепису населення Китаю у 1982 році, які в період між 1959-1961 роками коливалися між 16,5 до 23 мільйонами людей. Більш детальні пізніші дослідження дають дещо інші числа - 23-30 мільйонів, а за неопублікованими китайськими даними це число складає 40 мільйонів. Ми ніколи не дізнаємося реальної кількості померлих під час голодомору через неможливість точного відтворення цієї жахливої статистики. 
Але така неточність є передбачуваною. Вона є характерною навіть для подій, які розгортаються за умов безпрецедентної гласності. Спроба відслідкувати повну картину рівня захворюваності, смертності та забезпечення продовольством протягом голоду 1991-1992 років у Сомалі, яка базувалася на 23 окремих польових дослідженнях, закінчилась невдачею. Подібні проблеми характерні і для нещодавньої оцінки надмірної смертності в Іраку, яка пов'язується з економічними санкціями, введеними після війни в Перській затоці.
Але ніяка додаткова інформація не зможе спростувати основну тезу: безглузда політика Мао є причиною найбільшого голоду в історії людства. На відміну від процесу відкритого обговорення інших голодоморів ХХ століття (в Україні та Бенгалії), причини голоду в Китаю ніколи відкрито не обговорювалися. 

Крім вузького кола західних китаєзнавців, більшістю західних учених це питання ігнорувалося. Західна байдужість до великого голоду в Китаю відчувалася тоді, коли розповіді очевідців - біженців з Гонг-конгу не висвітлювалися у матеріалах ЗМІ. І лише через два покоління у західній пресі з'явилася перша журналістська публікація на цю тему. Неімовірним є і той факт, що у новій редакції британської енциклопедії 1997 року навіть не згадується про цей голодомор за останні 200 років. Потрібна глибока аналітична праця з цього приводу. 
Хоч голод та інші катаклізми поклали кінець періоду Великого стрибка, китайське керівництво ступило на шлях культурної революції 1966 року, яка також мала катастрофічні соціальні наслідки. Варто віддати належне китайському народові, який підняв країну з таких руїн за останні два десятиріччя. Цікаво, що й досі керівництво Китаю має наміри розпочати грандіозні революційні проекти, як от, наприклад, проект Великої дамби на річці Янгце. 

Природні умови та погода не є основним фактором у цих штучно створених людьми голодоморах. Рівень смерності та наслідки голоду відображають філософію того режиму, коли мета виправдовує засоби і загальну відсутність людської етики. До цього ще треба додати крах та плутанину бюрократичного апарату.

Міф 10

Іноземний капітал допоможе голодним

Іноземна допомога тільки зміцнює статус-кво, не допомагає бідним, а працює проти них. Влада задовольняє лише потреби еліти, а допомога не тільки не доходить до голодуючих, але й допомагає тим, хто виступає проти них. Допомога використовується для ведення вільної торгівлі та ринкової політики, зростання  експорту за рахунок виробництва продуктів харчування. У світі продовжується нарощування озброєння, яке допомагає можновладцям залишатися при владі. Звичайно, добре використовувати іноземний капітал у середині країни, але це –борговий тягар, який змушує в подальшому держави Третього світу скорочувати основні  програми, направлені на боротьбу з бідністю.

Міф 11

Комусь бідність на руку

Низька заробітна плата за кордоном означає, що там -  значно дешевші продукти, одяг, комп’ютери… Але вони дорого платять за… бідність. Оскільки корпорації шукають найдешевшу робочу силу за кордоном, то це ставить під загрозу створення робочих місць, виплату пристойної зарабітної плати і створення нормальних робочих умов у промислово розвинених кранїах. В усіх країнах робітники впевнено почуватимуться тільки тоді, коли вони не знатимуть економічного відчаю.

Голод в Ефіопії 
За повідомленнями урядових чиновників, 15% урожаю за жовтень-листопад 2002 року було знищено внаслідок сильної засухи. Через знищення урожаю коренеплодових овочів та зелені, родинам, які займаються натуральним господарством, не тільки не вистачатиме харчів, але й насіння для сівби у наступному році. Через зростання цін на домашню худобу та коливання розцінок на хлібні злаки бідніші сім'ї опиняються у ще більш скрутному становищі. Їхні річні заробітки були втричі меншими за попередні роки. Згідно з даними 2003 року, у Зіквалі налічувалося 35 000 жителів, в Амбасселі - 34 920, у Вадлі - 16 300, у Кеветі - 17 455 та у трьох воредах ( Південного Гончару - 156 200 жителів, які потребували зовнішньої допомоги. Причина цього криється і у внутрішній політиці, оскільки навіть за несприятливих погодніх умов уряд міг би справитися із ситуацією, що склалася, якби були вжиті необхідні заходи.

Передісторія голоду 
Новітня історія Ефіопії, що розпочалася в 1855 році, дала країні чотирьох могутніх імператорів, які розширили імперію і, власне, окреслили кордони сучасної Ефіопії. Перший з них, Теодор II, був мужнім воїном, який реорганізував армію і намагався підкорити багато регіонів. Він страждав манією величі, але здійсненню його планів заважали ті, хто не поділяв його мрію про єдність Ефіопії. Теодор II покінчив життя самогубством у 1868 році після сварки з британським урядом. Його наступникам, Йоганнесу та Менеліку II, вдалося розширити кордони Ефіопії втричі.
Імператор Йоганнес під час свого правління, починаючи з 1871 і закінчуючи 1889 роком, коли його вбила куля кравця, боровся із загарбниками з Єгипту, Італії та Судану. Менелік II став коронованим імператором у 1889 році після того, як об'єднав усі провінції і приєднав деякі, що вже багато століть не належали країні. 1896 року імператор Менелік переміг італійську армію під Едвою. Це була вирішальна перемога, оскільки вона зупинила подальшу експансію італійців до Ефіопії. Армія Менеліка, що налічувала приблизно 8 000 воїнів, мала залишити землю оскільки вони вірушили на північ, що призвело до багатьох смертей і серед мирного населення. Під час правління Менеліка з'явилися школи, банки, дороги, телеграф та перші в Ефіопії автомобілі. Після смерті правителя 1913 року в країні почалася криза. Боротьбу між членами королівської сім'ї за престол виграла донька Менеліка Заудіту -- у 1916 році її коронували як імператрицю Ефіопії. 
Рас Тафарі, син двоюрідного брата Менеліка, був назначений її регентом та спадкоємцем трону. Коли в 1930 році померла імператриця Заудіту, Рас Тафарі був коронований імператором Хайле Селассіе I, королем з королів.
Хайле Селассіе, що означає "Лев Іуди", вважається одним з найвидатніших африканських лідерів двадцятого століття. Він намагався зберегти незалежність Ефіопії, захистити її від італійської агресії. На початку 1930-х років Беніто Муссоліні підписав пакт дружби з Ефіопією. Однак у жовтні 1935 року Італія атакувала Ефіопію, що стало ніби своєрідною помстою за поразку під Едвою 39 років тому. Імператор пішов у вигнання до Британії і звернувся з проханням до Ліги нації вжити заходів проти Муссоліні. Британія допомогла ефіопцям перемогти італійські війська. Хайле Селассіе був знову оголошений імператором після того, як у травні 1941 року Італія зазнала поразки.
Італо-ефіопська війна була визначною подією не тільки в історії африканського народу, а й усього світу, оскільки це була війна агресивної європейської сили проти невеличкої африканської країни. Вона символізувала нерівну боротьбу між Африкою та Європою, між білими та чорними, що ще більше зміцнило стереотип про африканську самобутність. Хайле Селассіе також відомий своїми багатьма реформами, що були проведені за час його правління. Так, він ратував за розвиток освітньої системи, відокремленої від церкви, а також домагався західної економічної та технічної допомоги. У 1955 році він підписав нову конституцію, яка дозволила парламентські вибори, обмежила владу аристократії та церкви і зробила амхарську мову офіційною державною мовою Ефіопії. Селассіе також запровадив Організацію африканської єдності, що знаходиться зараз в Аддіс-Абебі. Він прагнув до об'єднання різних племен у сильну державу Ефіопію, з централізованим урядом, яким би керувала одна особа - він сам. Щоб тримати все під контролем, він відібрав до свого оточення слабкодухих людей, які не йшли проти його волі. Він навіть контролював християнську церкву, яку оголосив державною релігією Ефіопії. Правитель хотів, щоб люди думали про себе перш за все, як про ефіопів, а вже потім -- як про представників племен, що об'єднані в цій державі.
У 1974 році комуністична політична сила, відома як "Дерг", до якої входили солдати, молоді бюрократи, вчителі та студенти, унеможливила контроль Хайле Селассіе над політичною та економічною системами. З 1982 по 1984 роки на півночі Ефіопії не було дощу, нічим було поливати посіви, води не вистачало навіть для пиття. "Дерги" знали про таку ситуацію, але не вдалися відразу до якихось дій, оскільки хотіли, щоб Еритрейська армія, або ж ЕНВФ (Еритрейський народний визвольний фронт), не отримувала харчів та інших запасів. Уряд вирішив вдатися до дій лише 23 жовтня 1984 року, тільки після того, як опозиція оприлюднила відомості про ситуацію, що склалася в Ефіопії. 
Засуха 1984 року забрала життя багатьох ефіопів і прирекла на злидні тих, хто залишився в живих. Люди були позбавлені основних потреб, таких як їжа, притулок, одяг та лікування. Багато з них померли від голоду та хвороб, що передавалися через воду. Скоро стало очевидною необхідність зовнішнього втручання та допомоги інших країн. Було запроваджено програму на рівні спільнот, яка вчила їх як брати на озброєння кращі сільськогосподарські методи, а також доглядати за землею. Це було кращим вирішенням проблеми, аніж гуманітарна допомога. Уряд Ефіопії зазнав краху, оскільки він уже втратив довіру у населення, яке прагнуло демократії, національного самовизначення та розвитку.

Економіка Ефіопії 
Економіка Ефіопії базується на сільському господарстві, яке складає половину ВВП, 85% -- експорту та 80% -- загального працевлаштування. Сільськогосподарський сектор страждає від частих посух та поганих культиваційних методів. Щороку 4,6 мільйона людей потребують допомоги продуктами харчування. Кава є одним з найважливіших продуктів для ефіопської економіки. У 2000 році її експорт приніс країні 260 мільйонів доларів США. Інші важливі експортні продукти - це "кат", живі тварини, шкіра та золото. Війна з Еритреєю в 1999-2000 роках, а також постійні посухи завдали ударів по економіці, зокрема по кавовому виробництву. У листопаді 2001 року Ефіопія отримала право на звільнення від сплати боргів з ініціативи HIPC ("Бідних країн з великими боргами"). Відповідно до ефіопської системи власництва на землю, уряд володіє усією землею і надає її у довгострокову оренду наймачам. Така система продовжує перешкоджати зростанню промислового сектора, тому що підприємці не можуть використовувати землю як застава для позик. Не дивлячись на ці обмеження, найближчим часом очікується значне економічне зростання, оскільки достатня кількість опадів, припинення військових дій, відновлена іноземна допомога та звільнення від боргів сприяють розвитку економіки. 

Міф 12

Утиски свободи  покінчать з голодом?

Аналізуючи життя на землі, ми бачимо, що немає ані теоретичної, ані практичної причини, чому зникнення бідності і голоду мають бути несумісними із свободою людей? Ось вузьке визначення свободи: право на необмежене накопичення багатства і право використовувати ці багатства, не перейматися бідністю і не докладати зусиль до подолання бідності та голоду. Реальне визначення свободи передбачає економічну безпеку для всіх і має бути гарантією безбідного існування та недопущення голоду.

(«12 міфів про голод…», Франціска Моор Лаппе, Джозеф Коллінс, Пітер Россет, 

Луіс Eспарза).