Дволикість журналіста Дюранті

Читаючи про трагічну річницю Голодомору та про Уолтера Дюранті, мені спало на думку, що повинна була бути якась причина дволикості його статей та доповідей про трагічний Голодомор-геноцид, який забрав мільйони невинних життів. Щоб довідатися більше про цю особу, я прочитав його книжку "Я пишу, як забажаю", яка побачила світ у 1935 році. Читаючи її, я ніби разом з Дюранті потрапив до Москви, де в 1920 році він став кореспондентом "New York Times". Я ніби чув його дискусії з друзями та різними урядовими представниками, і це давало можливість скласти чітку уяву, ким насправді була ця людина.
Книга - це спогади Дюранті про свою роботу журналістом, починаючи з I Світової війни і закінчуючи 1935 роком. Ці спогади пов'язані перш за все з Радянським Союзом, що для нього був Росією. Вів також пригадує свої численні подорожі до різних країн, зокрема до Франції, де в результаті залізничної катастрофи втратив ногу. 
Дюранті розповідає читачеві, що він, як журналіст, намагався з самого початку "дистанціюватися для того, щоб бути справедливим та ставитися до більшовиків без упередженості". І, насправді, він настільки послідовно дотримувався цього курсу виправдовування, що зрештою навіть став апологетиком злочинів, вчинених Комуністичною партією. Дюранті був великим прихильником першої п'ятирічки, яка, на його думку, "виявилася набагато успішнішою, ніж того очікував будь-хто за кордоном" . Обговорюючи план п'ятирічки, він писав, що "зрештою більшовики зазнавали труднощів у селах, де була здійснена спроба фактично за ніч соціалізувати сотні мільйонів найвпертіших та найнеосвіченіших селян у світі". Однак слід зазначити, що Дюранті тут не говорить про колективізацію. "Усуспільнення", "соціалізація" були для нього прийнятнішими термінами. Він також у найкращих більшовицьких традиціях називає селян, які опиралися колективізації, "кулаками". 
Читач, знайомий з даним історичним періодом, помітить, що в книзі нема жодної згадки про Голодомор 1932-1933 років в Україні. Дюранті пише, що по дорозі до Москви він зупинявся в Україні, де спостерігав "менше доказів шкоди, (шкоди від чого? -Авт.), але там були пусті будинки в селах, що зазвичай є багатолюдними, а також помітно менше стало тварин та птиці". Звичайно ж, він знав, чому будинки ставали пустками. Розмовляючи про цю ж поїздку з Вільямом Стренгом, британським представником закордонного відомства, Уолтер не тільки обговорив (таємно) проблеми в деталях, а й висловив думку, "що аж 10 мільйонів людей померли за останній рік від нестачі їжі в Радянському Союзі". Однак його репортаж для американських читачів значно відрізнявся від цієї розмови. Дюранті написав, що "в дійсності немає ніякого голоду чи смерті від голоду, але спостерігається високий рівень смертності від хвороб внаслідок неправильного харчування…"
Не дивно, що Сталін, з яким Дюранті зустрівся на Різдво 1933 року, схвалив роботу репортера, зазначивши: "Ви гарно попрацювали над своїми репортажами про СРСР". Чи справді були ті репортажі підставою для отримання Пулітцерівської премії, чи тому послугували близькі стосунки Дюранті з Гербертом Пулітцером, сином Джозефа Пулітцера, на честь якого і було засновано нагороду в 1917 році? 
Єдине, що може пояснити позицію Дюранті, а відтак і його матеріали для американського народу, це його одержимість з'ясувати, "чи радянське стремління до соціалізму матиме успіх незалежно від ціни, яку доведеться заплатити?" "Я кажу собі, -- продовжував він, -- я бачив війну. Її ціна була значно більшою, а результат, з огляду на людське щастя, - нульовий. Тут же, принаймні, здається, що результати є кращими, кращими для селянина, який... через п'ять, а то й менше років матиме надзвичайну вигоду від того, що колись був присилуваний прийняти нову форму ведення господарства замість марнотратних та незграбних методів, якими користувався він сам, його дід та прадід з прадавніх часів".
Отже, у книзі Дюранті червоною стрічкою проходить ідея, "що кінцевий результат виправдовує засоби". Але важливо зазначити, що той "кінцевий результат", який виправдовував автор, означав не що інше, як політику більшовицького режиму. Дюранті був сповнений ентузіазму щодо п'ятирічки (яка розпочала колективізацію), і називав людей, що втілили її в життя, "найрішучішими та найсуттєвішими елементами радянського народу, що об'єдналися для того, щоб підтримати своє сильне й рішуче лідерство". У розповідях Дюранті немає чіткого визнання існування деяких проблем сільського господарства. Що його найбільше вразило, так це той факт, "що з боку Кремля не було жодної ознаки нерішучості".
Отож ким був цей чоловік, якого в липні 1933 року запросив на обід губернатор Франклін Д. Рузвельт, кандидат від демократів на пост президента США? Недоречне запитання, коли взяти до уваги той факт, що вже через 6 місяців, 16 листопада 1933 року, Рузвельт, новообраний президент, офіційно визнав Радянський Союз. Чи був Дюранті, як вважали деякі британці, "на службі Радянського Союзу", чи просто був його добровільним прихильником? В останній главі книги він розкриває, на яких принципах будується його політична та моральна особистість:
"Оглядаючись на 14 років, проведених в Росії, я не можу не прийти до висновку, що цей період став героїчним розділом в історії людства. Протягом цих років перша насправді Соціалістична Держава, з усім тим, що несла в собі планова економіка, власність виробництва та засобів виробництва, колективне зусилля, колективна гордість та інтерес у всіх досягненнях суспільства в цілому, аніж досягненнях окремого індивіда, були сформовані і приведені в рух, не дивлячись на неймовірні труднощі. Я глибоко переконаний, що СРСР лише починає розвивати свій величезний потенціал". 
З таким політичним кредо у репортажах Дюранті не могло бути місця розповідям про голодомор 1932-1933 років, про політичний тероризм, концентраційні табори та масові вбивства. Відповідно до своїх переконань, Дюранті доповідав з Москви про "прогрес" комунізму, вводячи в оману американський народ щодо трагедії мільйонів людей, що гинули в тоталітарній системі, і, можливо, підштовхуючи адміністрацію Рузвельта до визнання комуністичного режиму в 1933 роц. Якщо справа була саме в цьому, то Дюранті досяг своєї мети, створивши і успішно пропагуючи імідж прогресивного радянського суспільства. За це отримав свою Пулітцерівську премію. Зрештою, він обманював не без причини. 

- Тарас Гунчак

КОМІТЕТ З ПРИЗНАЧЕННЯ ПУЛІТЦЕРІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ
Повідомлення стосовно посмертної нагороди Вольтера Дуранті в 1932 р.,
Нью-Йорк, п'ятниця, 21 листопада 2003 р. :

"Після шести місяців вивчення справи і обдумування усіх "за" і проти", комітет з призначення Пулітцерівської премії прийняв рішення не позбавляти Вольтера Дуранті, кореспондента "New Your Times" нагороди за закордонний репортаж, яку він отримав у 1932 році. 
Останнім часом було приділено багато уваги повідомленням містера Дуранті про голод 1932-1933 років у Радянському Союзі. Критики знаходили в них багато того, що не відповідало істині. Однак Пулітцерівська нагорода за репортаж вручається не за основну частину матеріалу, не за репутацію автора, а за окремі статті. І тому Комітет зосередив свою увагу на тих 13-ти статтях, за які журналіст отримав нагороду (вони були написані та опубліковані у 1931 р.). 
Комітет визначив, що згідно з сучасним стандартам закордонного репортажу ці публікації є дуже низької якості. Тієї ж думки дотримуються на шпальтах "New York Times" і ряд вчених, які вивчали праці Вольтера Дуранті, написані в 1931 р. Незважаючи на це, комітет дійшов висновку, що немає достатніх доказів того, що журналіст навмисно використав хибну інформацію і, таким чином, підстав для позбавлення його нагороди не має. Нині, коли після вручення нагороди промайнув 71 рік, коли усі діючі особи померли і тому не спроможні відповісти на запитання, позбавлення журналіста посмертної нагороди було б надто надзвичайним кроком. Голод 1932-1933 років був жахливою подією, яка не отримала міжнародної уваги, на яку заслуговувала.
Своїм рішенням комітет в жодному разі не хоче применшити серйозність втрати, яку зазнав український народ. Комітет глибоко співчуває українцям та іншим людям, які, як в США так і в інших країнах, досі оплакують постраждалих і померлих від дій Йосипа Сталіна.

Сіг Гіслер, керівник
Пулітцерівських нагород
Кафедра журналістики університету Колумбії

Усім, кого це може стосуватися:

Я деякий час вивчав український голодомор 32-33 років XX століття і не розумію, навіщо потрібна оця полеміка стосовно позбавлення Вольтера Дуранті посмертної нагороди. Адже нагороду вручила приватна організація, щоб сприяти поширенню ідеалів журналістики, які вона відстоює. Відповідно до записів американського дипломата А. В. Кліфорса (4 червня 1931 року), Вольтер Дуранті був у посольстві США в Берліні, щоб продовжити строк дії свого паспорту, і в розмові з дипломатом сказав, що "його офіційні повідомлення, які було узгоджено з радянською владою і керівництвом "New York Times", відображають точку зору радянської влади, а не його власну". Згаданий документ - записи дипломата, вже декілька років лежить в державному архіві США у штаті Вашингтон, куди будь-хто може зайти і подивитися документ № 861.5017 "Про стан та рівень життя в СРСР/268, том № T 1249" в архівах Державного департаменту, і навіть зробити фотокопію. Наступного. 
У 1932 році Дуранті отримав Пулітцерівську нагороду за свої статті, котрі, як він вже зазначив, "завжди відображали точку зору радянської влади, а не мою власну"; тобто вони відображали точку зору самої мерзотної влади у XX столітті, як дехто може вважати. Якщо люди, яким було довірено спадок Джозефа Пулітцера, бажають і далі відстоювати такі ідеали журналістики, вручаючи нагороди у такому дусі, про що свідчить цей випадок, це -- їхня справа. І в тому ж дусі буде оцінено значення таких нагород. 

Щиро ваш,
Джеймс Мейс, кандидат наук,
професор політології
Києво-Могилянської академії
Київ, Україна