|
Лист на Батьківщину Віталій Кононов Гарна займалась липнева днина над секретним містом Гончаровськом 23 числа 74 року. Сонячні промінці з розбігу вдарялись в листки осокорів й ті тремтіли, чи то од удару, чи то з голоду після темної ночі. Тремтіли, але хапали світло хлорофіловою кров'ю і всмоктували діоксид вуглецю, як спраглі губи п'янюги втягують з похмілля цілюще пиво. На вихлопі з листочків йшов чистий кисень- О-2. Власне, це було зовсім не зайвим, бо під осокорами таборувалися намети курсантів воєнки Київського ордена Леніна Політехнічного інституту, незвиклих до солдатського меню, внаслідок чого протягом всієї замріяної, романтичної чернігівської ночі лунала могутня увертюра із непристойних звуків кандидатів на зірочки в погонах. Газообмін, що відбувався між студентами-фауною і осокорами-флорою був взаємовигідний, хоч усвідомлення цього нікому не приходило в голову і всі погоджувались з авторитетною думкою майора Карєліна, відповідального за батальйон, про те, що "гнілая інтєлєгєнція проізводіт амброза в трі раза больше чєм бикі с казарми напротів." Навпроти була звичайна солдатська казарма, де муштрувались "защітнікі Родіни" з різних куточків розтягнутого комунікаціями по всій Євразії - Союзу і його обивателі менше всього походили на биків, навіть в переносному сенсі. Горді назви козлів і баранів теж якось їм не пасували. Це були скоріше якісь доходяги в прищах і болячках, що вічно з,ясовували між собою стосунки, палили смердючий "Димок" по 6 копійок і розважались різьбленням об'ємних жіночих геніталій для реалістичності фарбованих червоним фломастером на грубих дошках сортиру. Сортир на 12 сідал бив у ніс запахом хлорки і сечі, виїдав очі, але боронив душу бійця від тотального контролю армійської дійсності. Тут можна було перевести подих, згадати хто ти, чиїх батьків син, за що хрест несеш. Тут можна було навіть помріяти, бо лозунг "Дємбєль нєізбєжен как восход Солнца!" на фоні картинки змальованої з коробки папірос "Сєвєр" таки був реалістичніший, ніж "Под знаменєм марксізма-лєнінізма і т.і……." в ленкімнаті. Сонце між тим заповнювало фотонами секретний Гончаровськ і секретну військову частину, що потягувалась, чухалась і позіхала, насолоджуючись в очікуванні найулюбленішої команди всіх закоханих в військову дисципліну солдатів світу: "Підйом!" Аж ось і "Па-а-дъём!" Нарешті дочекались. Злі язики патякають, що в апогеї дідовщини завзяті сержанти будили салаг командою -"Ауф штеген!", щоб підсилити кошмар відлучення синків від маминої циці і щоб оцінили різницю, але нині прозвучала щиросерда, расєйська - "Па-а-дъём!". А це означає, що ти, додивляючи сон, зі всього розбігу пірнаєш в гімнастерку, галіфе, несамовито намотуєш онучі і дуже обережно "слєгонца" приміряєш кірзяки. Обережність необхідна, бо друзяки - доброзичливці ніч напроліт ламають голову, як піднести товаришу сюрпрайз. А в поламаній голові, самі знаєте, ідеї родяться убогі - тому сюрпрайзи недолугі - то цвяхом-соткою припнуть чобіт до підлоги, а то напісяють туди з пів-відра, пояснюй тоді сержантові де вештався і чому "сапагі абоссани і нє в парядкє". Пілотка під погоном. Напинається вона на голову в останній момент, уже в строю, і міцно там тримається, на відміну від парадних картузів- "фуражек", що мають властивість злітати в непідходящий момент і ганьбити тим вишкіл "байца". Назва "пілотка" означає, що теоретично ти льотчик, хоч практично - простий рядовий стрілець. Без пілотки неможливо виконать урочисту команду в їдальні- "Галавниє убори снять!" перед самою значущою і, навіть, святою в Збройних Силах - "Пріступіть к прійому піщі!" Виходить, пілотка це другий після чобіт елемент в гардеробі військовослужбовця. Солдат в трусах, чоботях і пілотці може виконати всі покладені на нього статутом завдання за винятком команди "Снять рємєнь". Цей антисуіцидний наказ віддається на губі, тобто гауптвахті - солдатській вязниці. Тому пасок, як предмет бойовий і водночас сакральний дбайливо вішається на бильці ліжка. Одягається він в русі, перед тим як стати в стрій. Один з таких священних предметів раптом заграв золотом пряжки, підпаленої палким поцілунком сонечка, що стрімко набирало висоту. До цього він непомітним сиротою висів на гвіздку, вбитому в раму загратованого похмурого віконця каптьорки. Через облуплену цегляну стінку від нього солодко спав на деревяних нарах його власник - молодший сержант СА - Гайк Карапетович Тер-Акопянц. Сигнал побудки його сьогодні не стосувався. Він заслужено спочивав на губі і в праведних своїх вірменських снах сном і духом не відав, що його джентльменська звичка ходити в самоволку з ножиком в халяві стане сполучною ланкою різних причин і наслідків, які призведуть до важливих подій в сонному секретному містечку. Гончаровськ жив по своїм правилам. На картах він не значився і розваги підпилих старослужащих були основою пліток офіцерських дружин. І от учора, звечора, попливла "хед-лайн" звістка по городку : "ЧП !!!" Якийсь самоход "восточной наружності" пописав пером (порізав ножиком) квадратну пику ординарця самого полковника Лебеденка- головного командира - хвалу і славу Гончаровська. Самоволка, правда, була тут звичайнісінькою справою, бо найближчі села одступились од містечка на відстань, подолати яку могли тільки відчайдухи на БМП. А позаяк таких армія давно не виховувала - самоволкою вважалося перестрибування бетонної огорожі частини і вештання по єдиній вулиці між офіцерською їдальнею і кафе "Звйоздочка". Начальство заплющувало на це очі, час од часу, правда, відкривало їх, зображало гнів, але тут же закривало від гріха подалі. ЧП сталося з нічого. Сержант Тер-Акопянц з дружками просто сиділи в бобіку полковника, сховавшись від липкого липневого дощику. Водій був їхній "зємєля". Товариш Лебеденко тримав його за разючу схожість з Фрунзіком Мкртчяном і частенько бився об заклад з іншими підпилими полковниками, що буцім актор в Сочі на відпочинку програв йому "мазу" і тепер мусить три місяці відробляти водієм. Як би там не було - земляки, врятовані від зливи, тільки-но розкурили люльку миру, аж тут дверцята розчинились і в навскісних струменях дощу проявилась понура харя сержанта Нєдєліна - полковницького попихача. Той належав до породи вірних, та вічно невдоволених служак і вважав себе другою по впливовості фігурою в Гончаровську. Веселу групу хачиків в хазяйській машині сприйняв як особисту образу. Невідомо чим би все скінчилося, якби обмін любязностями відбувся на звичайному матюковому, солдатському жаргоні. Та на нещастя сценарій виявився інший. Вчора, Нєдєлін випадково заглянув в "Хижку дядька Тома", яку ніс з бібліотеки для "внєурочнаво чтєнія" Лебеденка- молодшого і найцінніше, що він звідти почерпнув була оригінальна думка про расові можливості хороших білих хлопців. Не врахувавши можливих глибоких расових ускладнень товариської бесіди на його безвідповільному язиці з'явилось: - Валітє отсюда на …! Вход толька для бєлих ! - Для носіїв тисячолітньої урартської культури цього було достатньо, Нєдєлін не встиг порахувать навіть до трьох, як гостре, захалявне перо Гайка намалювало на його мордатій фізії всю азбуку Месропа Маштоца, і тільки потім з'явились акти звинувачення: - Ета ті белій? Ета я чорній? І поки служиві з сонячного Гайастану заводили самі себе і гатили волохатими кулачками об не менш волохаті груди під монотонну мантру "я его маму …!", дощ раптово вщух , на небі заграла веселка, а заюшений кров'ю, а з того невеселий расист і ксенофоб Неделін погнав в медсанбат. В медсанбаті мирно сидів полковник Лебеденко і мирно пив казенний чай, поки його половина - доктор медичної служби, підмальовувала повні губи кривавою помадою "Ланком", щоб мирно піти в кіно і там дражнити офіцерських дружин, відлучених від дефіцитів "тягатамі армєйскай жізні", аж тут на порозі намалювався закривавлений ординарець. Кінець сімейній ідилії! Ну прийшов би на 15 хвилин пізніше. "Вот жлабьйо!"- полковник навіть не знав, що його розлютило більше - невчасна поява ординарця чи розчарування в "політіко-васпітатільной работє" в полку - "Ну я Вам пакажу!", грізно глянув на дружину і оголосив "ЧП". Ось так недалекоглядність в національній політиці старшого сержанта Нєдєліна наробила багато шуму (воні, як казали аборигени), підняла на ноги гарнізон і багато солдатського люду постраждало ні за що. Всі злачні місця не становили військової таємниці широкому загалу і зондеркоманда легко вилучала самоходів і спроваджувала на губу із братським і як смерть невідворотнім співчуттям - "ти сьогодні, я - завтра". Винуватців пов'язали біля бочки з квасом, де вони продовжували хорохоритись під ту саму мантру.
Все в війську було проти нього. Він не туди біг, не туди стріляв, а крокував так, що лице сержанта набрякало як буряк, а кожен, хто хоч раз спостерігав це дійство не тільки корчився зі сміху, але й все життя потім мав за візитку з армійського життя. Рядовий Лампетов був карикатурним символом протистояння двох світів - безжурного, безхмарно- голубого цивільного та світу кольору хакі - безжального, жорстокого і необхідного до тих пір, поки всі люди на Землі не виправляться і не стануть добрими та лагідними. А так як таке, ви ж знаєте, не передбачається в найближчім часі, тому ще довго лампетовим завмирати від команди "Смірно! ", не знати куди руки діти від "вольно! " і радіти життю від "Разайдісь!" Символ-лампетов під білі ( а насправді не зовсім чисті) ручки на радість всім, хто зневажа світ поза Гончаровськом, був припроваджений на гауптвахту. Вчора. А сьогодні все віщувало про гарний день для всіх, крім, звичайно, закритих (заарештованих). Сонце спішило в зеніт, шуміла флора, цвірінькала фауна на різні голоси. Лейтенанти охоче віддавали шлюбні борги своїм репродуктивним дружинам. Капітани навпаки, похмуро одвертались од своїх розповнілих половин з невеселими думами про гроші, шмаркатих дітей, недоступні "Жигулі" і трохи веселішими про доступніше "Жигулівське". Старші офіцери думали про долю Батьківщини і інспекцію з штабу округу. Курсанти орденоносного КПІ строєм шльопали до сортиру, щоб там виконать команду "Оправітса!" А солдати-доходяги з казарми навпроти, поглядали на білий світ з підозрою - щось він сьогодні занадто хороший цей ранок. Відточена армійськими буднями інтуїція на очікування якогось гівна від начальства ніколи не полишала їх на службі, аж до самої демобілізації. Як правило на шпацір доходяг водили під дебільну пісню гарнізонного композитора і поета, ім,я якого стерлося від часу, зате перекошені поетичні рядки якої навіки закарбувались в мізках багатьох поколінь виконавців: Ех, славься, радная, магучая диржава! Сільнєйшая в мірє Салдацкая слава Виконавці вірили в те що співали, бо був липень 74, і до Афгану і Чечні треба було ще чимало випити і закусити. А зараз чомусь в їдальню не повели, а повели на плац, де вишикували всіх служивих в каре, включно із студентами і почали військову проповідь. Військові проповіді взагалі нудні і нецікаві. Але тут була перчинка в вигляді вишикуваних вчорашніх самоходів. Враз студенти-курсанти відчули себе декабристами на Сенатській площі, а солдати почули, як запахло смаженим. Сонце призупинило своє сходження і заглянуло в суворі лиця потерпілих за любов до свободи. Завмерли осокори, затихли пташки і навіть колгоспний трактор, що дирчав десь далеко свою невеселу, колективну, рабську пісню раптово заткнувся, спіткнувшись об солідарність з природою. Почалась екзекуція. "За сєр-рйозноє нар-рушеніє воінскай дісціпліни, виражающєєся в самавольнам атлученії с тєр-р-рітор-р-рії часті…" - загримів голос Лебеденка-полковника. Сержант, із старослужащих, підступав до жертви і під аккомпанемент полкових барабанів зривав лички з погонів. - Єфр-рєйтар Мнацаканов! Р-р-разжалавать до р-р-рядавова! - Хрясь! Хрясь! - Єфр-рєйтар Мамоян ! Р-р-разжалавать до р-р-рядавова! - Хрясь! Хрясь! - Сєр-ржант Пот-єбєнько!Хм.І фамілія соотвєтствуєт! Р-р-разжалавать до р-р-рядавова! - - Хрясь! Хрясь! Полковник був справжній! Стрункий, загорілий, в бездоганно сшитому по фігурі мундирі, в кашкеті-аеродромі по спецзамовленню, з планками орденів, в лискучих хромових чоботях він гіпнотизував, наказував і підкоряв. Буква "Р" вилітала з його рота з таким рокотом, що він чудувався їй сам. Прокуратор, який нарешті виявив цих паршивих овець, що паскудять все стадо, тобто полк перед яким Родіна поставила надзавдання "зємлю от пажара убєрєчь" ні більше, ні менше. Не чули і не бачили тріумфу мілітарного духу товариша Лебеденка головні винуватці сьогоднішньої драми -молодший сержант Тер-Акопянц і сержант Нєдєлін - першого розбудив військовий прокурор, другий, загримований лейкопластирем під мумію фараона, спав в медсанбаті. Їх заступав представник безтурботного світу нехижих цивільних, згорблений, як знак запитання, останнім (а яким же іще) в шерензі екзекованих і чекав своєї черги. І був це рядовий Лампетов, личок він не мав. Була йому до фонаря вся ця екзекуція. Як до фонаря цивільному світу всі ці військові дитячі цяцьки з барабанами, парадами і фейерверками. Полковник небезпеку цю прохавав, і поки полк напружився і завмер з надією стати свідком зганьблення передової військової думки пофігістськи пацифістською байдужістю до личок цивільного світу в особі Лампетова, він знайшов вихід. Це було не по статуту. Але полковник мав право на володіння будь-якою зброєю яка вбиває. Змірявши грізним поглядом недоладну, зібгану постать противника він просто сказав: - А рядовому Лампетову! - і майстерно зробив паузу, а коли глядачам вже стало невтерпець, коли душі їх мовчазно заволали " Ну! Ну! Командир!Давай! Зірви з нього личку, якої немає!" - його суворий погляд блиснув іронією і зневагою до штатських, які ніколи не стануть військовими і урочисто закінчив : - Фатагр-р-рафію нєвєсти на Р-р-родіну!- при цьому недбало сунув праву руку в кишеню галіфе, щоб підкреслити ефект сказанного. - Полк приголомшено мовчав, не вірячи очевидному, закохуючись у свого полковника і одночасно записуючи безсмертну фразу в золоті скрижалі історії секретного Гончаровська, а потім, коли дійшло - забулькав, загигикав, загагакав сотнями простих і інтелігентних горлянок, зашмигав сотнями шмаркатих і не дуже носів, заходячись зі сміху. - Зашелестіли дерева і защебетали пташки. Зарокотав далекий трактор. Усміхнулось сонечко і побігло далі по своєму шляху. Полк все ще корчився зі сміху. А Лампетов заплакав. Він повірив. Він повірив полковнику і солдатському реготу. Повірив і уявив як його лагідна мама відкриває листа зі штемпелем польової пошти і звідти випадає фотографія нареченої - довгоносої і злої баби-яги в фаті - подарунка радянської армії рядовому Лампетову. Плакав він також від безсилля, від гіркої несправедливості і дисгармонії між світами. А полк тим часом уже їв в столовці кашу з хлібом, сміявся, запивав чаєм з калій-бромом, щоб не тягнуло на сексуальні подвиги, знову сміявся, мінявся маслом-цукром і дивувався, який метикований у нього командир. Дисгармонії між світами полк не відчував. |
© Східно-Європейський Інститут Розвитку, 2003 Ця сторінка є власністю Східно-Європейського Інституту Розвитку При перепублікуванні матеріалів посилання обов’язкове